Його зірка життя зійшла на небі по Різдву, 8 січня. Осяяна на цим трепетним святом, вона двадцять вісім років на своєму промінні простягала і дарувала людям щиру свою любов і правду:
...покликання сумне
Любити все прекрасне і земне
і говорити правду всім бульдогам.
(«Я»)
Постать Василя Симоненка можна порівняти з однією з найяскравіших зірок на літературному та суспільному небосхилі України. Його серце, як серце легендарного Данко, жило і горіло вогнем любові, зігріваючи теплим або полум'яним словом душі співвітчизників: «не можуть душу зігрівати ті, що не палають, не юрять».
Він — поет від Бога. Його поезія, мудра і добра, сумна і весела, гнівна і лагідна проникає у найпотаємніші куточки душі, примушує замислитися, стати вимогливішим до себе і уважнішим до людей та життя. Може, саме завдяки цій щирості, цій дзвінкій чарівності, цьому світу і подиху любові від кожного рядка український народ так шанує творчість В. Симоненка.
Я вважаю, що його можна назвати Поетом-Учителем, який учить безмежній любові до життя:
Світ який — мереживо казкове!
Світ який — ні краю ні кінця!
…
Світе мій гучний, мільйонноокий,
Пристрасний, збурунений, німий,
Ніжний, і ласкавий, і жорстокий,
Дай мені свій простір і неспокій,
Сонцем душу жадібну налий!
(«Світ який — мереживо казкове!..»)
Ця любов до життя, помножена на талант, а потім ще раз помножена на безмежну щирість, і є, мабуть, тією зіркою творчості, яка висвітлила його як дійсно народного поета. Поета, що у спадок і передає нам заповіт:
Воскресайте, камінні душі,
Розчиняйте серця і чоло,
Щоб не сказали грядущі:
— їх на землі не було.