Твори Григорія Косинки, з`явившись, одразу ж привернули до себе увагу. Його перші новели дозволяють констатувати, що він прилучився до традицій модерної новелістики саме стефаниківського типу
Г. Косинка як художник досяг «своєї сили» в середині 20-х років XX століття. Форма його творів набувала реалістичної «чистоти», а зміст їх, виростаючи з окремих життєвих мотивів, ставав усеохоплюючим (М. Наєнко).
Його новели — «Фавст» (1923) і «Гармонія» (1933) є художніми роздумами Г. Косинки про драматичні випробовування людини й народу в добу післяреволюційного перевороту 1917-го року.
Василя Гандзюку (оповідання «Гармонія») було заарештовано і кинуто до муравйовської в'язниці. Василь — несвідома частина українського селянства («... Не гаразд розуміє він, що воно визначає — нація? Справді, якої він нації?»). Проте у в'язниці він починає розуміти жорстокі ази більшовицької ідеології.
В оповіданні «Фавст» Прокіп Конюшина постає як особистість, що увібрала в себе виразно національні риси. Він мріє про справжню волю для свого народу. Хоч його і заарештували муравйовські карателі, він проголошує: «Пам'ятайте: сотні поляжуть, тисячі натомість стануть до боротьби».
Для художньої мови Г. Косинки характерні лаконізм усної оповіді, образні фразеологізми, опертя на ситуації, узяті з народних джерел.
Письменник постає репрезентантом національної стихії, в якій передається найтонший порух душі українця. У нього переважає епічно-драматичне начало із залученням ліричних барв.
Разом із смертю Г. Косинки практично урвався в українській прозі художній напрям суто реалістичного, драматичного осмислення життя. Його відродження почнеться через три десятиліття в творчості окремих прозаїків-шістдесятників (насамперед — Григора Тютюнника). Тоді ж буде започатковано й процес поступового повернення в літературу й гідного й чесного імені Григорія Косинки.