Жили чоловік і жінка в достатку та злагоді. Всього у них було вдосталь, і тільки один син, якого звали Павлусем. Оскільки більше дітей не було, то вся увага дісталася хлопчику. Його так любили та балували, що й пилинки здували. Мати оберігала сина від усього, навіть на вулицю зрідка випускала, бо там він міг застудитися, або його могли образити. Коли Павлусь підріс, а ставлення матері не змінилося, батько почав хвилюватися і робити дружині зауваження. Він переживав, що хлопець нічого не вміє робити сам, то як він буде без них жити потім? Але жінка вірила, що щастя завжди буде поруч із сином. І тому вона продовжувала глядіти хлопця, як малого.
Павлусь виріс великим і гладким. Вже треба було б йому і наречену шукати. Просився він на вечорниці піти, але мати відмовила, бо там начебто небезпечно. Жінка сказала, що сама знайде йому дівчину, яка стане дбайливою дружиною.
Якось захотілося Павлусю меду вночі, і він почав вередувати. А меду на той час не було в домі. Зібралась мати й пішла по сусідах шукати синову забаганку. Погода сильно зіпсувалась, і жінка дуже змерзла. Після цієї пригоди вона злягла, і скоро її не стало. Чоловік пішов вслід за нею, залишивши сина сиротою.
Павлусь залишився сам, але на прохання матері за ним доглядали наймит з наймичкою. Стали вони добре господарювати й Павлуся не ображали. Статки хлопця постійно примножувалися, хоча він сам нічого не робив. Навіть годувала його наймичка, а потім він весь день лежав. Одного разу лежав під грушею, і захотів одну грушу з'їсти. Але ж, як на зло, жодна не падала до рота, а хоча б штурхнути ногою по дереву йому було лінь.
Інколи сусідські парубки звали із собою Павлуся на вечорниці, щоб з дівчатами побачитися. Але він відмовляв, говорячи, що пішов би, якби вечорниці були в його дворі. Сміялися з нього хлопці та й далі йшли.
На зелені свята вирішили хлопці піти на пошуки скарбу. Комусь прийшла ідея взяти із собою Павлуся, бо всі його вважали дуже щасливим, адже він постійно лежить, а все в нього є, як то не дивно. Але хлопець знову відмовився, сказавши, що як треба буде, то скарб сам знайдеться. Пішли парубки самі, довго шукали, та нічого не знайшли, тільки рештки хорта. Вирішили вони помститися Павлусю-лежебоці, та й вкинули те йому у вікно. І сталося дивне: перетворився «подарунок» хлопців на золоті дукати. Тут почали вони благати віддати їх скарб, але Павлусь сказав: «се мій скарб, се мені Бог у вікно вкинув!»
Пощастило Павлусю і з дружиною, яка сама, як той скарб, знайшлася й увійшла у його життя. З’явилися у них діти, але не такі ледачі, як батько, а працьовиті, як матір. Та і жив Павлусь довго, бо нічого не робив, а майже весь час лежав.
В кінці оповідання подані роздуми про те, хто може вважатися щасливою людиною. Часто люди заздрять іншим, вважаючи їх щасливими, але не знають, як насправді почувається «щасливий». Наприклад, Павлусь вважався щасливим, але в чому його щастя? Він нікому не допомагав, нічого не робив, тільки лежав і нудився. А насправді має щастя той, хто зігріває душевним теплом інших.