Історія мови - це історія народу
Як прислів'я чудове,
Йде від роду до роду,
Що народ - зодчий мови,
Мова - зодчий народу.
Д. Білоус
Історія кожного народу починається з того моменту,
коли виникає його неповторна мова - формуються звуки,
яких немає в інших мовах, створюються слова, що не перекладаються, оригінально вибудовуються речення. Людська спільнота лише тоді може називатися народом, коли І в неї з'являється самобутній засіб спілкування –
національна мова. Дехто вважає мову лише засобом порозуміння між
людьми. Насправді цим не вичерпується її значення. У мові нація
закодовує всю свою історію, багатовіковий
досвід, здобутки культури, духовну самобутність. От як
про це висловився Олександр Олесь: «Мова - це не просто
спосіб спілкування, а щось більш значуще. Мова - це всі
глибинні пласти духовного життя народу, його історична
пам'ять, найцінніше надбання віків, мова - це ще й музика, мелодика, барви буття, сучасна художня, інтелектуальна і мислительська діяльність народу».
Для кожного народу мова стає другою дійсністю, з
якою він вступає в контакт і з якої навіть має певну користь. Без неї, як без сонця, повітря, води, людина не може існувати. Так само як і знищення природи, великим
У нещастям обертається для народу зречення рідної мови чи
навіть неповага до неї, що є рівноцінною неповазі до батька й матері. Згадаймо слова В. Сосюри: «Без мови рідної, юначе, й народу нашого нема».
Українська мова має дуже давню й дуже непросту історію. Склавшись у надрах культури Київської Русі, вона подолала нелегкий шлях розвитку й боротьби за існування і стала тим консолідуючим чинником, який сприяв об'єднанню української нації і здобуттю ним омріяної незалежності.
До кінця XVIII століття мова, яку нині називають староукраїнською, долала багато перешкод у своєму розвитку: це і засилля латинської мови, через яке українська вважалася непрестижною; і політика насильницької полонізації українців, які змушені були в державних установах говорити лише польською мовою; і знищення писемних пам'яток, які засвідчували її самобутність і давнє походження, та багато-багато інших. Протягом цього часу (від часів Київської Русі до кінця XVIII століття) українська спільнота, попри роз'єднаність своїх етнічних земель та численні намагання асимілювати її, не зреклася головної своєї ознаки - мови і зуміла зберегти її в народній творчості - піснях, казках, думах, легендах.
Справжні утиски розпочалися наприкінці XVIII століття. Саме тоді була написана «Енеїда» І. Котляревського, поема, яка засвідчила повноправне існування неповторної української літературної мови, а отже - і неповторної української нації, що прагнула ствердити свою оригінальність і незалежність від інших «великих націй». Після появи епохального твору І. Котляревського, після неймовірної активізації творчості Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, І. Франка, І. Нечуя-Левицького та інших письменників - розробників норм української літературної мови російський царат усвідомив, що розвиток національної мови в Україні - це небажаний розвиток самого українського народу, нескореного і непоборного. Відтоді розпочалася так звана цензурна боротьба з українською мовою, а отже - і народом в цілому (свідченням цього стали Валуєвський циркуляр 1863 року та Емський указ 1876 року). Ця боротьба, якої б форми вона не набувала і як би її не називали, тривала аж до кінця XX століття! Згадати хоча б політику «обрусіння», введену царським урядом у XIX столітті, або «згортання українізації» у 30-х роках століття минулого... Усі ці заходи, спрямовані на знищення найголовнішої ознаки національної самобутності народу, мали на меті лише одне - доведення неможливості існування української нації як
такої. Лише в 1989 році (і це при майже двотисячолітньому існуванні!) наша мова набула статусу державної, закріпившись юридично в Законі «Про мови в Українській РСР». Сьогодні, в незалежній Україні, омріяній нашими предками «країні-раю», її становище так і не поліпшилося. Досі виникає питання її доречності в дер¬жавних установах, її престижності та навіть доцільності її вивчення.
Мова ніколи не змінюється і не зникає сама собою. Кожна її норма, кожне слово, кожен звук - це подих історії, це свідчення певних подій, які колись пережив народ, що говорить цією мовою. От як про це сказав свого часу Д. Павличко:
Тебе у спадок віддали мені
Мої батьки і предки невідомі,
Що гинули за тебе на вогні.
Тому не можна нехтувати жодним правилом, жодною особливістю мови, а надто мови української, яка так тяжко боролася за існування кожного свого слова і навіть звука. На певному історичному етапі розвитку українська мова зазнавала багатьох змін, зумовлених впливом сусід¬ніх мов, але найбільше постраждала вона від політики цілеспрямованого її знищення. Саме тому кожен із нас мусить знати історію рідної мови, на долю якої випало стільки випробувань, адже історія мови - це історія народу, який тисячоліттями виборював право на гідне існування й незалежність.