загрузка...

Дідова дочка й бабина дочка

Головна / Усна народна творчість / Народні казки / Дідова дочка й бабина дочка


Був собі дід та баба, і мали вони дочку. Ото чи довго пожила баба, чи ні, та й задумала вмерти; а як умирала, то своєму чоловікові казала:
- Як я умру, чоловіче, а ти будеш женитися, то гляди - не бери тої вдови, що біля нас живе з дочкою, бо вона тобі буде жінкою, а нашій дитині не буде матір'ю!
- Добре, - відказав чоловік, - не буду брати не то її, а й ніякої, - і женитися не буду.
Поховав дід бабу і похорон відправив та й живе собі сам. А трохи згодом пішов раз селом та й зайшов до тієї вдови, що жінка не веліла її брати. Тоді чоловік казав: «Не буду женитися ні з якою», а то й забув, що казав, забіг, побалакав і удову до себе запросив. А вдова з великих радощів і сказала:
- Я вже давно цього ждала!
Усю худобу забрала і до діда жити з дочкою помандрувала.
Ото живуть усі вкупі - дідова дочка і бабина. Дуже баба не любила дідової дочки: сказано, як мачуха, - усе гризе голову. Та й діти між собою часто сваряться, надто бабина дочка: звичайно, як зведенята, - у них ніколи ласки нема.
Оце було як підуть на досвітки, то дідова дочка пряде, а бабина знай цілу ніч гуляє з хлопцями та крутиться. І не раз так бувало, що, гарцюючи, і мички попалить. А йдуть вони додому вранці та дійдуть до перелазу, - то й каже бабина дочка до дідової дочки:
- Дай, - каже, - мені починки, сестрице, я подержу, поки ти перелізеш.
- Добре, - каже, - сестрице, на!
Поки дідова дочка перелазить, а бабина дочка, узявши починки, побіжить додому і матері набреше, що дідова дочка з хлопцями цілу ніч гуляла і мички попалила.
- А я пряла і додому поспішала. Бачте, мамочко, яка вона ледача!
Дідова дочка прийде додому, то мачуха й почне її бити і дідові виказувати:
- Твоя дитина ледащо - не хоче робити, а ти не хочеш учити!
Та що вже мачуха не робила, як не знущалась, що дідові не наговорювала, а тій дідовій дочці все байдуже: робить собі мовчки. Дуже було досадно бабі з дочкою дивитися, що дід свою дочку жалує, - і почали вдвох радитися, як би дідову дочку витурити з дому, щоб її не було!
Ото й почала баба дідові гризти голову:
- Твоя дитина ледащо - не хоче нічого робити, тільки гуляє та спить, а ти ще її жалуєш. Ти б лучче, ніж мав би жалувати, то б найняв її де-небудь, може, що й було б з неї!
- Де я найму її? - каже дід.
- Так веди, куди хочеш, а щоб вона дома не була.
Ото так докучила баба своїми речами дідові, аж до живих печінок допекла, бо щодня одно товкла: «Веди!» - та й годі. Нічого було робити дідові: треба вести, хоч і жалко.
Зібралися вони і пішли. І зайшли у великий ліс. Дочка дідові й каже:
- Верніться, тату, додому, я й сама піду, десь найду собі службу.
- Добре, - каже дід.
Попрощався дід і вернувсь, а дівчина пішла собі. Ото йде та йде дуже великим лісом, коли стоїть яблунька, така зарощена бур'яном, що й не видно її, та й каже:
- Дівонько-голубонько, обчисть мене, обполи мене, - я тобі у великій пригоді стану!
Дідова дочка закотила рукави, обполола, обчистила і пісочком обсипала; яблунька подякувала, дівчина й пішла далі.
Схотілось дівчині пити. Вона зайшла до криниці, а криничка їй і говорить:
- Дівонько-голубонько, вичисть мене, прибери мене, - я тобі у великій пригоді стану!
Дівчина вичистила, прибрала і пісочком обсипала; криничка їй подякувала, - вона й пішла далі.
Коли біжить така погана собака та й каже:
- Дівонько-голубонько, обчисть мене, оббери мене, - я тобі у великій пригоді стану!
Дівчина заходилась, обчистила, обібрала реп'яхи, собака сказала: «Спасибі, дівонько!» І пішла вона далі.
Коли стоїть піч, і така облуплена, а біля неї глина лежить. І каже та піч:
- Дівонько-голубонько, обчисть мене, обмаж мене, - я тобі у великій пригоді стану!
Дівчина замісила глину, полізла у піч, обчистила, обмазала; піч їй подякувала, дівчина й пішла далі.
Йде та йде, - зустрічає її жінка та й каже:
- Здрастуй, дівчино! Дівчина відказала їй:
- Доброго здоров'я!
- Куди ти йдеш, дівчино? - спиталась жінка.
А дівчина й каже:
- Іду, тіточко, щоб де найнятися.
- Наймись у мене, - сказала жінка.
- Добре, - відказала дівчина, - наймусь.
- У мене, - каже жінка, - невелике діло, аби ти вміла зробити те, що я скажу.
- А чому ж не зумію? - каже дівчина. - Раз мені покажете, паніматко, а вдруге і сама знатиму.
Ото прийшли додому, де та жінка жила. Жінка й каже:
- Ось що, дівчино: оце тобі казани, то ти рано й вечір нагрій окропу, вилий у корито і борошенця туди всип, і замішай, - тільки гляди мені, щоб не гаряче було, тільки тепленьке. Та не бійся, що б не бачила, що б не чула, - стань на порозі, двічі свисни, то до тебе позлазяться гадюки, ящірки, жаби і всякий звір. Ти нагодуй їх, то вони й порозлазяться, куди кому треба.
Дівчина сказала:
- Добре, паніматко, так буду робити, як ви мене навчили.
Увечері дівчина хутенько затопила піч, приставила окропу, нагріла трохи, повиливала в корито, борошенця туди всипала й замішала. Стала на порозі. Двічі свиснула, - як почали злазитись гадюки, ящірки, жаби і всякий звір, та кожне до корита, понаїдались усі та й порозлазились.
І так цілий рік дідова дочка там служила і робила те, що їй хазяйка казала, а як кінчився рік, то та жінка й каже дівчині:
- Ось що, дівчино: оце вже сьогодні рік, як ти в мене. Коли хочеш, то й другий будь, а не хочеш, то як хочеш: ти мені добре робила, спасибі тобі.
Дівчина подякувала хазяйці за хліб, сіль і за все і сказала:
- Хочу додому, - спасибі вам, паніматко! Хазяйка й каже їй:
- Піди й вибери якого хочеш коня й воза.
А сама наготувала повнісіньку скриню всякого добра, дала їй і випровадила з лісу. Тоді попрощалася, - сама вернулась додому, а дівчина поїхала собі.
їде дідова дочка повз ту піч, що вона мазала, коли гляне - аж повнісінька піч пиріжків. От піч і каже:
- Дівонько-голубонько, на тобі оці пиріжки за те, що ти мене прибрала - спасибі тобі!
Дівчина подякувала, і тільки що під'їхала, а пиріжки так і пороснули у возик; піч заслонилась, а дівчина поїхала далі.
їде та їде, коли дивиться - аж біжить собака і несе намисто добре, товсте та гарне, та ще й шліфоване. Як тільки прибігла до возика, та й каже:
- На тобі, дівонько-голубонько, за те, що ти мені у великій пригоді стала!
Дівчина взяла, подякувала і поїхала далі, радіючи.
От їде - і так їй схотілося пити! Вона й подумала: «Заїду до тієї кринички, що я чистила, то, може, там нап'юсь». От заїхала, дивиться - аж повнісінька криничка води, аж через верх ллється, а біля неї стоїть золоте барильце й кухлик.
- Напийсь і собі набери барильце, та й кухлик візьми! - каже криничка.
Стала та дівчина пити - аж то не вода, а вино і таке добре, що й зроду такого не пила. Набрала вона повнісіньке барильце додому та й кухлика не забула. І поїхала далі.
Коли стоїть яблунька - і така хороша, що не можна й сказати: на ній яблучка срібні та золоті, і рясно-рясно! От яблунька й каже:
- Дівонько-голубонько, на тобі ці яблучка за те, що ти мене обчистила, обполола.
Дівчина сказала: «Спасибі!» та під'їхала під яблуньку, а яблучка
так і пороснули у возик.
Приїхала та дівчина додому і гукає:
- Ідіть, тату, забирайте добро!
Вийшов дід із хати, дивиться, аж дочка його. Він зрадів, побіг до неї та й каже:
- Де ж ти, дочко, була?
- Служила, тату, - каже дочка. - Зносьте добро!
А добра ж то - повнісінький віз, іще й намисто товсте! Стали зносити - то те гарне, а те - ще краще!
Побачила баба, що стільки дідова дочка навезла усякої всячини, і напалася на діда:
- Веди та й веди і мою дитину, куди свою водив!
Ото як докучила дідові, щодня це кажучи, - сказано, заздрість бабу взяла, - то він і сказав:
- Нехай убирається, поведу.
Попрощались, і пішов дід з бабиною дочкою.
Зайшли у ліс, дід і каже:
- Іди ти, дочко, а я вернусь додому.
- Добре, - відказала бабина дочка.
І розійшлися: дівчина у ліс пішла, а батько додому.
Іде бабина дочка великим лісом, коли стоїть у бур'яні яблунька та й каже:
- Дівонько-голубонько, обчисть мене, обполи мене, то я тобі у пригоді стану!
Дівчина відказала:
- Оце чорт не видав, буду руки каляти. Ніколи мені!
Іде бабина дочка далі, коли стоїть криничка, така зарощена, та й каже:
- Дівонько-голубонько, вичисть мене, прибери мене, я тобі у великій пригоді стану! Згадаєш моє слово!
- Оце лиха година! Мені треба йти скоренько, - сказала та дівчина та й пішла далі.
Ото йде повз ту піч, а піч і каже:
- Дівонько-голубонько, обмаж мене, я тобі у великій пригоді стану!
- Та нехай тебе лиха година маже, не я буду мазати! - сказала бабина дочка, дуже розсердилась і пішла далі.
Коли це біжить собака - така погана, що гидко й глянути, та:
Дівонько-голубонько, обчисть мене, оббери реп'яхи на мені, - я тобі у великій пригоді стану!
Дівчина поглянула та й каже:
- Оце, бісів батько тебе не видав, така погана, а щоб я коло тебе руки каляла. А щоб ти не діждала! - пішла бабина дочка далі, лаючись.
Зустрічає її та сама жінка, що дідова дочка у неї служила, та й каже:
- Здорова була, дівчино! Дівчина відказала:
- Доброго здоров'я, тіточко!
- Куди ти йдеш? - спитала жінка. А бабина дочка й каже:
- Та йду, тіточко, щоб де найнятися. А жінка каже:
- Наймись у мене, дівчино!
- Добре, тітко, - каже дівчина. - А яке ж у вас діло?
- Та в мене діло невелике, дочко, аби ти зуміла робити, - сказала жінка.
- А чому не зумію, - відказала дівчина. - Ви мені раз покажете, а вдруге сама знатиму.
- Ось що, дівчино, - каже жінка, - така твоя робота: оце тобі казани, - рано й вечір нагрій окропу, та не гарячого, щоб тільки тепленький; вилий у корито, замішай борошном, тоді стань на порозі, двічі свисни, - тільки не бійся, - то до тебе позлазяться всякі ящірки, гадини, жаби, наїдяться і порозлазяться, куди якій треба. А що, зумієш так зробити, дівчино?
- Зумію, - відказала дівчина.
Ввечері бабина дочка затопила піч, поставила води, та як закипіли казани у ключ - мов грім загримів, бо казани великі були. Тоді дівчина набрала борошна мірку і всипала туди та й замішала не пійло, а лемішку, сама стала на порозі, свиснула двічі... От прилізли гадюки, жаби, ящірки і всякий звір. Кожне до корита - як ухватить та й вивернеться. І так усі чисто попеклись.
Тоді бабина дочка бачить, що всі понаїдались, повивертались і не встають, пішла до хазяйки та й каже:
- Що це у вас, паніматко, така чудна скотина, наїлись, та полягали, та й не встають?
- Як не встають? - крикнула хазяйка з ляку та стрімголов на двір.
Побачила, що неживі, ухватилась за голову та в крик:
- Ой боже мій! Що ти наробила? Ти їх попекла!
Лаяла і плакала, та нічого не помоглось. Потім поскладала печеню в скриню і замкнула; а як скінчився бабиній дочці рік, то вона все те ганчірками пригнітила і дала коня шолудивого, воза поламаного, поставила скриню з гадюками печеними і випровадила з лісу.
Поїхала бабина дочка та й не знає, що матері везе. Іде, радіючи, що в неї буде те, що в дідової дочки є.
Коли дивиться - аж біжить шляхом собака і несе на шиї разок намиста доброго, ще й шліфованого. Кинулась дівчина за тією соба¬кою, щоб відняти намисто, а собака й каже:
- Е, дівонько-голубонько, не хотіла мені у пригоді стати, - не будеш від мене намиста брати!
От приїздить вона до тієї печі, що мазати не схотіла, дивиться - аж повна піч пиріжків. «Ну, - думає, - візьму пиріжків матері на гостинець!»
Тільки злізла з воза, а та піч закрилась та й каже:
- Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати, не будеш і пиріжків брати.
Доїздить до тієї кринички, і дуже їй схотілося пити. Дивиться - як на те криничка: вода так і ллється. Вона туди стрімголов кинулась, а криничка закрилась та й каже:
- Е, дівонько-голубонько, не хотіла в пригоді стати - мене причепурити, то не будеш і води пити!
Заплакала дівчина та й поїхала далі. Ото доїздить до яблуньки, а на ній так рясно яблук, що ніде курці клюнути, та такі гарні - срібні та золоті. От вона каже собі: «Піду хоч яблучок струшу, матері гостинця повезу». Ото тільки що підійшла, а яблучка - скік угору, аж на вершечок. Яблунька й каже:
- Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати, - не будеш з мене і яблучок зривати!
Заплакала бабина дочка та й поїхала далі. Ото приїхала у двір до батька й гукає:
- Ідіть, тату, заберіть добро!
Дід і баба вибігли з хати, дивляться - аж дочка приїхала. Дуже обоє зраділи, увели її в хату, унесли й скриню. А як відчинили, подивилися, - аж там самі жаби, гадюки! Вони в крик:
- Дочко, що це таке?
Тоді бабина дочка стала розказувати, що їй було, а баба з дідом слухають; а як розказала вона все те, то баба й сказала:
- Мабуть, твоя така доля, що куди не підеш, то золоті верби ростуть! Сиди лучче дома та не рипайся, бо та добра привезла, а ти гадюк! Іще добре, що хоч жива прийшла.
Отак вони собі живуть і хліб жують, коромислом сіно возять, оберемком воду носять. Дідова дочка пішла заміж, а бабина й досі дівує.

Дивись інші народні казки:

  • Іван - мужичий син
  • Яйце-райце
  • Мудра дівчина
  • Названий батько

  • Це цікаво:

    загрузка...