загрузка...

Бог та бідний вовк

Був собі бідний вовк, що трохи не здох з голоду: ніде нічого не піймає. От і пішов до Бога просить їжі. Приходить до Бога та приставився таким бідним, таким бідним, ще гірше, ніж був.
- Боже, - каже, - милостивий, дай чого їсти, бо пропаду з голоду.
- А чого тобі їсти? - каже Бог.
- Чого дай, то дай.
- Отам на луках пасеться попова кобила, вона ніяк не підбіжить, оту й з'їж.
От вовк мерщій од Бога - трюх-трюх - так біжить! Та до кобили: ,
- Здорова була, кобило. Казав Бог, щоб я тебе з'їв.
- Що ж ти таке, що ти мене будеш їсти?
- Вовк! - каже.
- Та брешеш, - собака.
- їй-богу, - каже, - вовк.
- Ну, коли ж ти вовк, то з чого ж ти починатимеш мене їсти?
- А з голови.
- Е, вовчику, - каже, - вовчику. Коли вже ти наважився мене з'їсти, то починай з хвоста. Поки доїси до середини, - а я все буду пастись, - та й доситішаю. Тоді ти й закусиш ситеньким.
- Чи так, то й так, - каже вовк.
Та зараз до хвоста. Як потягне за хвіст. А кобила як вихоне задом, як дасть копитами в пику... Вовк не знає вже, чи па сім, чи на тім «світі. А кобила як дремене - аж курява встала. От вовк сидить собі та й думає:
- Чи я не дурний, чи я не скажений, чому було не хватати за горло?!
От він знов потяг до Бога просить їжі.
- Боже, - каже, - милостивий. Дай хоч трохи попоїсти, а то опухну з голоду.
- Хіба, - каже Бог, - тобі кобили мало?
Вовк лається:
- Хай, - каже, - з неї шкуру живцем на гамани злуплять. Не то не наївся, а мало пики не розбила...
- Ну, коли так, - каже Бог, - то піди отам над яром такий ситий баран пасеться, то ти його й з'їж.
Пішов вовк. Баран пасеться над яром.
- Здоров, баране.
- Здоров.
- Казав Бог, щоб я тебе з'їв.
- А що ти таке, що їстимеш мене?
- Вовк, - каже.
- Та брешеш, - собака.
- Ні, їй-богу, - каже,- вовк.
- А коли ж ти вовк, то як ти мене їстимеш?
- Як їстиму? З голови почну, та й увесь мій - не як.
- Е, вовчику, - каже, - вовчику. Коли вже наважив мене з'їсти, то стань краще он там над яром і рот роззяв, а я сам так туди й ускочу.
- Ставаймо, - каже.
От став він якраз над кручею - така круча! Роззявив рот, так тая паща аж зяє: от би проковтнув. А баран як розженеться, як вчистить у лоб! Вовк - беркиць у яр... Добре наївся. Сів тоді сердега та й плаче:
- Чи я не дурний, чи я не скажений... Чи то видано, щоб живе м'ясо та само у рот ускочило?...
Думав-думав та й пішов знову просить їжі до Бога.
- Боже, - каже, - милостивий, Боже милосердний. Чого дай, то дай попоїсти, а то пропаду з голоду.
Бог каже:
- Такий з тебе їдець. Тобі якби само в рот ускочило... Та вже що з тобою робити: піди, там чоловік по дорозі згубив сало - то й твоє, воно нікуди не втече.
Послухав вовк, прийшов на місце - аж лежить сало. Він сів та й думає:
«Добре, з'їм я його. Але ж воно солоне - пити захочеться. Піду спершу нап'юся, а тоді вже й з'їм».
Пішов. Поки там до річки та од річки, а чоловік оглядівся, що нема сала, - повернувся - коли воно лежить. Узяв те сало. Приходить вовк - нема сала. От сів та й плаче:
- Чи я не дурний, чи я не скажений. Хто таки, не ївши, п'є?
Сидів-сидів, а їсти аж-аж-аж... Йде знову до Бога просити їжі.
- Боже, - каже, - милостивий, Боже милосердний. Чого дай, то дай попоїсти, а то віку не доживу.
- Та й набрид же ти, - каже, - з тією їжею. Та що вже з тобою говорити: піди, там, недалечко села, пасеться свиня, - оту й з'їж.
Пішов.
- Здоров, свине.
- Здоров.
- Казав Бог, щоб я тебе з'їв.
- А що ти таке, що ти будеш мене їсти?
- Вовк!
- Брешеш, - собака.
- Ні, - каже, - вовк.
- Хіба ж, - каже, - вовкові їсти нічого?
- Нічого, - каже.
- Коли ж, - каже, - нічого, то сідай на мене, я тебе повезу на село. У нас тепер вибирають усяке начальство, - може, й тебе виберуть.
- Чи так, то й так. Вези.
Сів на свиню. Прибіга в село, та як закувіка - аж вовк перелякався.
- Чого се ти, - каже, - кричиш?
- Та це ж я, - каже, - скликаю громаду, щоб тебе швидше вибрали за начальство.
Коли це люди як сунуть з хат з кочергами, з рогачами, з лопатами... Хто що запопав. У вовка аж дух сперло од страху. От він потихеньку до свині:
- Скажи, чого це так багато народу біжить?
- Та це ж, - каже, - для тебе.
От народ як зсадив вовка, як почав пірчить, то вже йому й їсти перехотілося - насилу живий вирвався. Як дьорне, та прямо до Бога.
- Боже, - каже, - милостивий, Боже милосердний. Дай чого-небудь хоч кришечку попоїсти, а то от-от кінець віку.
Бог каже:
- Піди, там он іде кравець. Нападеш на нього та й поживишся. Ледве потопав вовк. Перестріва на дорозі кравця:
- Здоров, чоловіче.
- Здоров.
- Казав Бог, щоб я тебе з'їв.
- А що ти таке, що станеш мене їсти?
- Вовк,- каже.
- Брешеш,- собака.
- Ні,- каже, - їй-богу, вовк.
- Та малий же ти з біса. Ану, давай я тебе поміряю.
Та як укрутить у хвіст руку - і давай міряти аршином! Міряв його, міряв - уже тому вовкові й дихать не хочеться, а він усе міряє. Та приказує:
- Аршин вздовж, аршин впоперек!
Доти міряв, поки й хвіст у руці зостався. Вовк як чкурне! Та годі вже до Бога, побіг до вовків:
- Вовчики-братики, таке й таке лихо.
Вони давай гнаться, давай гнаться за тим кравцем. Що тут у світі робить? Бачить - біда. Аж стоїть дерево. Вій на те дерево: заліз аж па саму верховину. А вовки так те дерево й обступили та аж зубами клацають... Куций і каже:
- От як ми зробимо: я етапу насподі, а ви всі на мене, усі на мене, один зверх другого, аж поки досягнем вражого сина...
Стали вони один зверх одного - така драбина. От уже одному жомові стати і кравця дістати. Кравець бачить, що непереливки, та й каже:
- Понюхаю хоч напослідок табаки. Тільки-но понюхав та як чхне:
- Апчхи!
А спідньому вчулося, що той верхнього міря та каже: «аршин!» Та як пирсне відтіля, а вовки як посиплються наниз, та драла...
Зліз тоді кравець з дерева та й пішов собі безпечно додому. Живе собі з молодицею та їсть книші з паляницею. І я там був, мед-пиво пив, по бороді текло, а в рот не попало. От вам і казка, а мені бубликів в'язка, мені колосок, а вам грошей мішок.

загрузка...

Дивись інші народні казки:

  • Про вовчика-братика і лисичку-сестричку
  • Журавель і лисиця
  • Багатство під шибеницю веде
  • Багач і бідняк
  • Вівчар і повітруля