Бібліотека школяра

твій помічник у навчанні


загрузка...

Малишко Андрій - життєвий та творчий шлях

Малишко Андрій Андрій Самійлович Малишко — поет-лірик, постать якого у ряду визначних талантів, яких дала українська поезія світові у двадцятому столітті, вирізняється глибокою поетичною самобутністю, власним баченням світу і надзвичайною пісенністю лірики.
Народився майбутній поет-пісенник 14 листопада 1912 року в невеликому селищі Обухові неподалік Києва.
Дитинство поета було важким, хоча й благополучним. З тісної селянської хати, де народився, він виніс незрадливу любов до матері, до рідної землі, до рідної пісні.
Жилося родині Самійла Малишка не розкішно. Землі було мало — дві десятини, а дітей багато (одинадцятеро). Толе доводилося господареві і шевцювати, й на заробітки в Таврію ходити. І малий Андрій допомагав батькові чим міг: ходив наймитувати до заможніших селян, грав на весіллях на гармоні, бо мав талант до музики.
У 1927 році, закінчивши Обухівську семирічку, Малишко вступає до Київської медичної профшколи. Однак уже тоді його приваблювала поезія. Тож і привела вона юнака на літературний факультет Київського інституту народної освіти — ІНО (тепер — Київський університет ім. Т. Шевченка), де взяв його під свою-опіку Максим Рильський, який там викладав і вів літературну студію.
По закінченні у 1932 році ІНО деякий час молодий учитель викладав літературу в Овручі, на Житомирщині, пізніше працював у газеті «Радянське слово». У 1934-1935 рр. служив у армії, а потім перейшов на творчу роботу.
Перший друкований вірш Малишка з'явився 1930 року в журналі «Молодий більшовик» (№ 9-Ю). Ряд його поезій було опубліковано в колективній збірці «Дружба», що вийшла в харківському видавництві «Український робітник» 1935 року. У цих своїх перших творах Малишко оспівує «труди і дні» комсомольскої юні, героїзм молоді в роки громадянської війни, радість праці на вільній радянській землі.
Великий вплив на становлення Малишка як поета мали народна творчість і класична література.
Потяг до творчості в Малишка прокинувся дуже рано і мав своєрідний характер. Мати поета, ївга Базилиха, як її звали «по-вуличному», чудово співала. Андрій Самійлович в «Автобіографії» (1959) згадував, що її пісні врізалися в пам'ять на все життя. Тільки ж одне в них не задовольняло хлопця: сумні кінцівки. Не могло його чуйне серце миритися з трагічною загибеллю козака, якому чорний ворон очі клює... І тоді Андрій перекомпоновував пісню по-своєму: «ні, не вбито козака — поранено, вилікували його добрі люди, та й повернувся він додомоньку». А трохи пізніше почав і сам вірші складати. Але батько, а був він людиною крутої вдачі, не вподобав синового захоплення.
З 1&34 року Малишко — у лазах Червоної армії. Враження від служби, розповідей про героїчного полководця Миколу Щорса вилилися в поезіях пісенного характеру. В армії було написано більшість віршів, які увійшли до першої збірки поета «Батьківщина» (1936). Наступні збірки — «Лірика», «З книги життя» (1938), «Народження синів» (1939) та інші — стали щаблями помітного творчого зростання.
Уже в поезії 30-х років Малишко виступає як поет-реаліст, майстер точної портретної і психологічної характеристики.
Поезії цього періоду позначені безпосередньою близькістю до фольклору. Серед віршів-портретів можна виокремити народнопісенний за стильовою манерою «Заспів про Боженка», патетично-суворий «Товаришу Серго», баладно-романтичні поезії «Корнюша», «Опанас Біда».

Зашуміли дві тополі,
За ярами вітер зник.
Пролягла доріжка в полі,
Світить місяць-молодик.
Половіє в полі жито,
Сонце падає в траву,
Коней ковані копита
Б'ють дорогу степову.
(«Заспів про Боженка»)

Поетичні образи в цих творах — «студена вода», «ворожа лють сліпа», «ковані копита вороних коней», «бойові товариші», «коней порвані вудила», те, «як його могутнє тіло волокли у три сліди», — характерні для народної пісні.
Після служби в Червоній армії Малишко цілком віддається літературній праці, активно співпрацює у газеті «Комсомолець України», журналі «Молодий більшовик». Невдовзі його обирають членом ЦК ЛКСМУ.
Характерною особливістю творчості Малишка, що виявилась уже в перших його збірках, є широчінь тематичного і жанрового діапазону. Вже в збірці «Лірика» представлені найрізноманітніші форми поетичних творів: вірші-портрети, вірші-оповіді, балади та твори з характерною епічною манерою викладу.
Андрій Малишко тяжіє до точності, конкретності у змалюванні людини, її бойових і трудових подвигів. Створення поезій у жанрі вірша-портрета було свідченням закономірності повороту поезії від узагальнено-символічних, збірних образів, від гіперболізації в дусі романтизму і міфологічної умовності до образів звичайних пересічних людей праці з їхнім багатим духовним світом, людей скромних, зовні непоказних, проте здатних на високу бойову чи трудову звитягу.
Плідним був для поета і 1940 рік. Крім книги «Листи Червоноар-мійця Опанаса Байди», вийшли друком збірки «Березень», «Зореві дні», «Жайворонки».
Влітку 1941 року поет закінчував готувати збірку балад і пісень «Запорожці», яка того року так і не була опублікована: почалася Велика Вітчизняна війна.
Тематика довоєнних творів різноманітна: праця хліборобів, події революції та громадянської війни, чудові пейзажні поезії, де картини природи гармонують з ліричним настроєм, з розквітом першого кохання («Зимове», «Пейзаж», «Дощ упав на край широкий»). Героями творів Малишка є «хлібороби й сівачі», прості робочі люди. Оживає в його творах й історична пам'ять народу. Постають із рядків циклу «Запорожці» славетні оборонці рідної землі.
Та це була тільки прелюдія. Патетичною симфонією, закличним звуком сурми лунає поезія А. Малишка в роки Великої Вітчизняної війни. Для нього, як, власне, й для всієї літератури, це були роки високого злету. Тоді з'явились «Україна в огні» 0. Довженка, «Слово про рідну матір» та «Жага» М. Рильського, «Любіть Україну» В. Сосюри. З-під пера А. Малишка вилилась пристрасна, пекуча й ніжна пісня любові до Вітчизни — «Україно моя».
Ще напередодні війни він написав чудову ліричну поезію «Червоновишневі зорі віщують погожий схід...», де інтимне «ти, може, мене й забула: не бачила стільки літ...» — тісно переплелося із суворо-солдатським: «Друзі ідуть полками, і я серед них — сурмач».
Сином України, поетом і журналістом пішов А. Малишко на фронт.
У 1941-1944 рр. поет служив військовим кореспондентом, писав поезію і публіцистику; видав сім збірок поезій: «До бою вставайте!» (1941), «Україно моя!» (1942, виходила двічі), «Понад пожари» (1942), «Слово о полку» (1943), «Битва» (1943), «Полонянка» (1944), «Ярославна» (1946).
Героїко-трагічний пафос циклу з п'яти віршів «Україно моя!», написаного 1941 р., передавав щирий особистий біль за рідну землю, віру в її визволення. «Україно моя!» — одне з найяскравіших поетичних явищ років війни.
Як заклик до битви, як плач над розтерзаною Матір'ю-Батьківщиною зазвучали його збірки: «До бою вставайте», «Понад пожари», «Україно моя!», «Битва»... І цикл «Україно моя» — чи не найсильніший з-поміж усіх, сповнених болем та любов'ю до рідної землі могутніх творів його сучасників. Широкі епічні картини минулого й сучасного, пророче бачення майбутнього переплітаються з особистими спогадами й переживаннями поета. Романтична піднесеність і реалістична виразність, гнівна інвектива й ніжний ліризм утворюють широке багатобарвне художнє полотно вражаючої сили, ніжності й любові:

Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,
Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.
Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,
Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла.

Про силу впливу цієї поезії можна судити з листа Василя Стуса, який 13 грудня 1962 р. писав Андрієві Малишку: «Я знаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати, я знаю, що тут я вихований рідним духовним хлібом — «Жагою» М. Рильського, Вашим віршем "Батьківщино моя"».
Може здивувати те, що Стус називає вірш дещо інакше — «Батьківщино моя». Це вже справа рук компартійних цензурно-видавничих органів. У ті огненні роки вийшла-таки «Україно моя», вийшла й покликала синів України до бою. А потім, після війни, схаменулися — а де ж тут «великий, єдиний»? І замість «Україно моя» з'явилось «Україно Радянська» або й просто — «Батьківщино». Поет змушений був дописати строфу про «синів Росії», з якими поряд стояли українці... А ще пізніше зазвучали й звинувачення в «українському буржуазному націоналізмі». Хоча поет з пошаною й любов'ю ставився до всіх націй, включаючи й російську. Досить пригадати його поему «Прометей», де поранений солдат-росіянин, порятований українською матір'ю, вчиться в Шевченкового Прометея мужності та незламності, а після того, як усе село, ризикуючи волею й життям, визнає його земляком, теж знаходить у собі сили віддати життя за рятівників.
Після війни поет інтенсивно працює, виходять друком — як відгомін війни —- збірки «Ярославна» та «Чотири літа» (1946), а далі — нові книги, в яких Малишко зображує широку картину народного життя, змальовує простих трудівників — не як бездушних «гвинтиків», а як неповторні творчі особистості, закохані в землю, працю на ній, звертається до минулого України.
Після війни працював відповідальним редактором журналу «Дніпро» (1944-1947).
Депутат Верховної Ради УРСР 3-го та 4-го скликань. Був членом КПРС(з 1943 року).
За поему «Црометей» Малишко отримав у 1947 р. Сталінську премію. У 1950 р. з'явилась збірка «Засинім морем», написана після відвідин поетом Канади та СІЛА разом з групою діячів культури. Наступного року він отримав за неї Сталінську премію.
Найбільш плідним етапом у творчості поета стали 50-ті роки. У збірці «Що записано мною» (1956) містяться тексти відомих пісень: «Знову цвітуть каштани», «Пісня про Київ», «Як на дальнім небосхилі»; у збірці «Серце моєї матері» (1959) — «Пісня про рушник», «Ми підем, де трави похилі»; у збірці «Полудень віку» (1960) — «Вчителька» тощо. Ці твори покладені на музику таких композиторів, як Д. Майборода, Л. Ревуцький, П. Козицький, М. Вериківський, А. Штогаренко, С. Козак, О. Білаш.
У 60-х рр. поетичне пізнання А. Малишка йшло шляхом заглиблення в історичні й сучасні реалії життя нації, осмислення духовності й бездуховності, розриву між народною етикою і технізацією, нівелюванням людини. У цей час його лірика поєднує людяність і гіркоту, а за формою наближається до поезії неокласиків. Вагоме місце у ній посідає вірш-роздум, філософська медитація.
У збірці «Віщий голос» (1961)Малишко створює монументальний образ Тараса Шевченка, причому чує в вічному Кобзаревому голосі не тільки заклик «добре вигострить сокиру», а й насамперед велику людську любов, яка й веде його в житті:

Тож стільки треба таїть любові
В своїй недолі, в солдатській скруті,
І так затятись на віщім слові,
Щоб з нього тліли й кайдани куті.

З роками поет починає пильніше придивлятися до життя, глибше сягати в сутність складних вічних проблем, бачить загальнолюдське, йдучи «Дорогою під яворами», як назвав він збірку (1964), що її певною мірою можна вважати етапною на творчому шляху, як і внутрішньо пов'язану з нею «Руту» (1966).
У циклах «Пісня дороги», «Пісня яворів», «Сонети обухівської дороги» поет наче дорослим повертається у своє дитинство, з вершин життєвого досвіду і мудрості осмислює минуле й сучасне, розмірковує над майбутнім. Він замислюється над своїм корінням, у ряді «Сонетів обухівської дороги» це видно вже з їх назв: «Я з тих країв, де сині Оболоні...», «Я з тих країв, де за Дніпром кургани...», «І ти з такого ж поля» та ін. У цих же збірках А. Малишко створив яскраву галерею поетичних портретів своїх учителів та друзів, які назвав піс-. нями: «Пісня Тараса Шевченка», «Пісня Максима Рильського», такі ж пісні Остапа Вишні, Олександра Довженка, зокрема щира й тепла «Пісня Олександра Довженка», близького друга, з яким Малишко ділив і хліб, і пісню, й життєві незгоди. Та й у вірші «Рядок про Довженка» (зб. «Прозорість», 1962) у небагатьох словах розкрита й світова велич геніального письменника та кіномитця, і його страдницький життєвий шлях.
Поглиблений філософський підхід Малишка до всього, що лягло йому на душу і перо, характерний для останніх збірок — «Синій літопис» (1968), «Серпень душі моєї» (1970), яка вийшла вже після смерті поета. В останніх збірках все відчутніший філософський струмінь творів. Частіше трапляються характерні назви віршів: «Роздум», «Медитація», «Дума», «Пам'ять». Андрій Самійлович зосереджується на найскладніших філософських проблемах буття, дошукується витоків усього, що відбувається у світі. У циклі віршів про складне, насичене війнами двадцятей століття поєт-гуманіст із надією вдивляється в прийдешнє, закликає нащадка прийти в світ орачем, а не будувати «тюрем за гратами».
Малишка завжди хвилювала проблема історичної пам'яті народу. Ряд поезій на цю тему — «В завійну ніч з незвіданих доріг...», «Приходять предки, добрі і нехитрі...» — здаються написаними у наші дні — настільки актуально вони звучать. Гостро, болісно відчуває поет обов'язок сучасників перед далекими пращурами. Водночас вустами предків Малишко звертається до своїх сучасників і нащадків з болючим запитанням, чи зуміли вони зберегти національну самосвідомість, чи не втратили вони те, заради чого гинули їхні діди та прадіди:

— Чи ти не став розщепленим, як атом
Недовірком, схизматом чи прелатом,
Ярижкою нікчемним, псом на влові?
Дитино наша, ягодо з любові!

Поет почуває свій борг перед батьками, минулим і майбутнім, перед усім, на світі сущим: чорним хлібом і низенькою батьківською хатою, ручаєм і сосною, щастям закоханих... Оцей мотив боргу, обов'язку перед цілим білим світом чи не найголосніше звучить в поезії останніх літ.
Малишко любив рідну мову, плекав рідне слово і пісню. Цією любов'ю осяяна поезія останніх літ, де він якось по-новому осягнув суть і призначення поезії. Коли ще в довоєнні часи він бачив поета лише як «сурмача», «правофлангового рядового, заспівувача першого» — і таке бачення все ж якось звужувало роль мистецтва, то у вірші «Поезія», яким відкривається «Синій літопис» (1968), вона вже стає всеосяжною, набуває вселенського значення — «І чорним попелом, і паростю Стоїть одвічно коло хати», її нічим не можна купити — «ні цвітом провесен, ані горлянкою, ні чином», бо вона (поезія) насамперед — «діло совісне».
Як поет-лірик, чиї вірші відзначаються надзвичайною музичністю, А. Малишко неминуче приходить до пісні. Власне, більшість творів його інтимної лірики — це пісні, покладені або ще не покладені на музику: «Ти мене накличешся ночами», «Я тебе вимріяв, ніжну й жагучу...», «Я забув, що й плачуть з поцілунку...»
Починаючи зі збірки «Батьківщина», майже в кожній А. Малишко звертався до образу матері — родоначальниці життя на землі. Така велика кількість творів про матір є ознакою великої майстерності автора, який кожного разу знаходить нові грані цього образу. Свій вірш «Материнська» — один із них:

Бувало мати, Ївга Базилиха —
До неї й досі спогадом лечу, —
В зимовий вечір заспіває стиха
і доведе малого до плачу.

Сама розкриє душу материнську,
І щиру пісню переллє сама,
І перемріє, погойда колиску.
І до вервечок руку підійма.

Любов до рідної неньки була воістину найголовнішим джерелом творчості поета. Мати щоразу повертала йому натхнення і наґадувала, в ім'я чого він працює, вона була і сенсом його натхнення, і суттю його мислення.
Не диво, що багато Малишкових пісень стали воістину народними в найповнішому розумінні цього слова. І насамперед це — «Пісня про рушник », яку народ усе-таки називає по-своєму, любовно « Рідна мати моя...» Це — гідний пам'ятник українській Матері, зведений вдячним сином. Ця пісня глибоко національна, її не можна адекватно перекласти іншою мовою, бо образність її тримається на вишиваному українському рушникові, з яким у нас пов'язано все — від народження до останнього шляху.
Рушниками перев'язували молодих, рушниками виряджали в дорогу, рушниками виряджали в останню путь. От тому й говорить поет, що на рушникові оживає «все, знайоме до болю», все життя, і пройдене, й те, яке ще судилося пройти. Небагато у всій світовій літературі пісень, які б так щиро й любовно Возвеличили матір.
У більшості пісень Малишка — роздуми над людською долею, оспівування найсвітлішого почуття кохання, спогад про рідну хату, світло у її вікні, тополю під вікном, а головне — про батька й матір, про ту, «що на світі одна».
У піснях Андрія Самійловича — скарби почуттів, буяння краси, тепло любові. Пісні, сповнені таких почуттів, і принесли поетові безсмертну славу.
Не випадково, що й останнім твором поета, написаним у лікарні за тиждень до смерті 17 лютого 1970 року, була пісня — славнозвісна «Стежина», в якій він роздумує над людським життям, згадує рідну стежину, з якої починається життя кожної людини, якій немає ні кінця, ні повороту, бо людина смертна, а народ живе вічно.
У цьому творі Малишко вдається до використання народнопісенного образу стежки як символу життя людини. У кожного своя стежка, кожний вибирає сам, якою вона буде і де проляже. Але митець не закликає бездумно кидатися в далекі світи в погоні за примарним щастям, щоб потім каятися, шкодувати, марити в снах і наяву за батьківським порогом і стежиною, що веде на батьківщину:

Кудись пішла, не повертає,
Хоч біля серця стеле цвіт,
Ота стежина в нашім краю
Одним одна біля воріт.
Дощами мита — перемита,
Дощами знесена у даль,
Між круглих соняхів із літа
Мій ревний біль і ревний жаль.

За своє життя поет видав близько сорока збірок. Не всі вони мають однакову художню вартість. Але найголовніше те, що в українську літературу він увійшов як поет-пісняр, бо пісні на його вірші вже давно сприймаються як народні.
А. Малишко співпрацював з багатьма композиторами, але особливо плідно, починаючи з 1949 року (від першої пісні «Колгоспний вальс» і до останньої — «Стежина»), — з композитором Платоном Майбородою, створивши понад ЗО пісень. Ось деякі з них: «Київський вальс», «Ми підем, де трави похилі...», «Ти, моя вірна любов», «Стежина», «Вчителько моя», «Пісня про рушник», «Гаї шумлять біля потоку», «Журавлі*, «Вілі каштани», «Колискова», «Пролягла доріженька». Тобто, це Саме ті твори, які найбільше полюбились слухачам. На музику покладено понад 100 віршів поета, причому переважна більшість — на вже надруковані твори.


категорія: біографії / Малишко Андрій - життєвий та творчий шлях