Довідник школяра
Собор скорочено - Олесь Гончар
Чорне вогнищеЯгор був ще підлітком, коли вперше почув про свободу. Степом, де він пастушив, їхали махновські тачанки. Махно спинив свій погляд на Ягорові. Руде занехаяне хлоп'я нагадувало батькові анархії його самого в дитячі роки, його голодне сирітство. Взяв хлопчика до себе джурою. Так розпочалась Ягорова гуляйпільська юність.
Махна вважав легендою. Той був терористом з пелюшок; тільки неповноліття врятувало його від смерті. Повернувшися з каторги, Махно для багатьох став легендарним патлатим кумиром. До війська свого добирав людей відданих, ладних батька—матір повбивати за Махна. Брудне вошиве військо побувало і біля собору. Прикриваючись шевченковими гаслами, почали грабувати і плюндрувати його. Зупинив анархістів владний голос професора Яворницького. Без страху став він перед бандитами, затулив собою цей «велеттисячолітній».
Махно чув про старого професора — збирача козацької слави, знав, що той створив козацький музей. Ходила легенда, що самому цареві не дав Яворницький покуштувати козацької оковитої, знайденої підчас розкопок. Неповагу до свого війська Махно вважав неповагою до себе. Тому викликав до себе малого джуру, дав наган і наказав застрелити старого професора. Хлопчик кинув наган і відмовився стріляти. Невідомо, чому Махно не вбив Яворницького, може, й справді відчув себе слабкішим за старого історика, який зберігав для нащадків і запорізьку славу, і запорізький дух. А коли запропонував розповісти про собор, Яворницький знайшов у натовпі очі хлопчика—джури і почав оповідати, що «раніше, ще в княжі часи, мовляв, собори найчастіше будували на честь перемог, а цей був збудований козаками на знак прощання зі зброєю, з Січчю». Цариця підступно забрала у козаків і зброю, і прапори, і волю. А вони напомість збудували собор для вічності, неначе дух свій на його шпилі послали у небо.
Після розмови з Яворницьким Махно відчув себе переможеним. Довго ще гуляло його військо в лісі біля Скарбного. Напившись, Махно довго ще вигукував погрози спалити собор. Може, з цього моменту і почався його останній рейд, коли «без золота, без скарбів, тільки з гуляйпільськими вошами прийме його берег чужицький, берег його довічних скитань. Прийме, щоб ганьбою покрити вигнанця і всі його сатанинські зусилля, і щоб уже десь в пекучих пустелях Сахари під найманими прапорами іноземного легіону рейдували його останні тачанки, розмальовані облинялими яблуками, забризкані грязюкою степових українських доріг».
Микола з однокурсниками разом із селянами Вовчугів жнивують — вантажать на токах зерно. Миколі добре тут, здається, що і повітря пахне Єльчиним духом. Між Миколою і його напарниками почала точитися дискусія щодо необхідності збереження собору, усі дев'ять бань якого видно аж сюди, у Вовчуги. Геннадій на життя дивиться суто матеріалістично. Він не бачить користі в соборові. Навіть високі людські поняття патріотизму, безсмертя він розглядає як те, без чого можна прожити. Микола ж, навпаки, вірить у людську велич, відбиту у камені, на полотні, в інших творіннях людської душі. «Античні майстри, будівничі пізніших віків... Хіба вони не виправдали своє буття на землі? Людині властиво жити почуттям доцільності, почуттям безконечності. Людина прагне продовжити себе в далеч майбутнього — хіба це не природно? Все живе в природі прагне цього. Навіть квітка квітує для того, щоб зоставити після себе насіння, щоб знову відтворити свій квіту майбутньому...
А мистецтво — це невигубний слід людства, його злети, його верхогір'я, на яких панує дух перемоги над смертю, дух незнищенності...»
Баглая скрізь переслідував Єльчин образ. Він уявляв собі той день, як ступить вона на його подвір'я, як познайомить з матір'ю, як мати радо зустріне молоду невістку. Адже вона для Миколи і стала отією Оленою Прекрасною, з якою він може бути щасливим. Але не знав Микола, що відтоді, як попрощались вони біля автобуса, Єльку ніхто більше не бачив. Ягор не зміг розшукати племінницю, зажурився, боявся, щоб вона нічого з собою не скоїла.
Іван Баглай недавно повернувся з Індії додому. Так скучив за рідною землею, що спочатку навіть хотів відпочинку. Мріялось разом з сім'єю поїхати на відпочинок на морське узбережжя. Але дізнавшись, що рідному заводові потрібні його руки — оформився на роботу. Через кілька днів стане до мартена, а поки що з кухлем пива чекав Віруньку біля прохідної. Колись пиво розливав фронтовик—інвалід Филимон — порядна, чесна, принци-піальна людина. Тепер у заводському парку стоять автомати. Івана побачив його кум Володька Лобода, почав розпитувати про Індію. Але Іван за час відрядження зробився більш стриманим і багато не розповідав.
Володька поскаржився на Іванового брата Миколу, який відбив у Лободи наречену. А Лобода мріяв створити сім'ю, забрати батька, щоб люди не судили. Іван розпитував про Ізота Лободу, якого вважав своїм вчителем і якого часто згадував в Індії. Володьку все—таки цікавили особисті проблеми. Поскаржився Іванові на його дружину, яка зчинила галас через собор. А це вплинуло на кар'єру Лободи. Баглай підтримав Віруньку, адже в Індії люди пишаються своїми храмами, своєю історією. Чого б сюди не запросити іноземні делегації? Зачіплянці є чим пишатися. Володька пішов, залишивши негарні думки у подружжя. Вірунька згадала, що випадково була свідком розмови Володьки з учителем. На зауваження Хоми Романовича про собор Володька почав загрожувати вчителеві, що знову відправить в тундру, хоча того вже давно реабілітували.
Не порадувала Івана і зустріч з Семеном Таратутою, який не міг одержати відрядження у Бхілаї через пияцтво. Повернувшись на Батьківщину, Семен остаточно спився. Він уже не хотів працювати біля домни. Його вдовольняв тимчасовий заробіток. Попутники Таратути почали вимагати в Івана могоричу. Щоб уникнути бійки, Вірунька вмовила чоловіка йти додому. Біля причалу Іван побачив хлопця, схожого на Миколу. Він пишався братом, бажав йому хорошої долі. Адже у війну Іван допомагав матері прогодувати сім'ю: робив жорна, виливав з дроту ложки і ходив на село міняти. Однієї зими ледь не замерз. А після війни пішов у ФЗУ. А тепер радіє, що хоч брат Микола став студентом.
Люди їхали на Скарбне вудити рибу. Навколо була така краса! В Індії Іван вперше помітив, як люди бережуть природу. «Адже людина доти людина, допоки не втратила здатність бачити, крім потворностей життя, і його красу. Той, хто бачить це, може, не так мучитиме себе, гірко питаючись, хто я і навіщо, звідки й куди?»
Єлька прийшла до заводської брами, де стояв пам'ятник Титанові, врятованому в роки війни заводськими металургами. Підійшла до віконечка заводоуправління і попросилась на найважчу роботу, але їй відмовили. Вона піднялась на міст, що проліг над заводським подвір'ям і довго із заздрістю дивилась на працюючих людей. До віконечок інших заводів підходити не хотіла — боялась бути осоромленою. Згадувала Вовчуги, адже там був Микола. Боялась, що йому розповіли про неї одні лише прикрощі. Уявляла, як він відвернеться від неї. Знову повернулась у сквер; там стала свідком конфлікту між чоловіком з кошиком і міліціонером. Потім чула, як перешіптувались сиві жінки — одна з них згадувала своє перше кохання. Дивилась, як діти годують голубів, і пригадувала собор, над яким цих голубів цілі зграї; побувала біля Миколиного інституту. Знічев'я сіла в автобус, який їхав на Скарбне.
Біля воріт Будинку металургів сидів старий Ізот Лобода, чекав бездушного сина. Хоч і вигнав Володьку, а все одно чекав. Дивився на затоку, боявся, що якась нерозважлива людина перетворить його на таке ж смердюче море, яка Каховське. Згадав, як захищав ці плавні від браконьєрів. Побачив, що стежкою йшла дівчина в білій кофтині, проходячи повз нього, привіталась. В очах її старий металург побачив безмежне горе і зупинив її, розпитав. Єлька сама почала розпитувати старого, чому він тут. Старий металург гірко плакав, і Єлька відчувала себе винною, що зачепила його болючу рану. Старий взяв себе в руки і, дізнавшись, що Єлька голодна, звелів їй іти за ним.
Один із заводів скинув води в Дніпро. У річці загинула риба. І тоді керівники міста подумали про необхідність очисних споруд. Згадали про проект заводського механіка Олекси Артеменка і студента Миколи Баглая. З цією метою Миколу навіть викликали з сільгоспробіт.
Повертаючись з села в піднесеному настрої, Микола задивлявся на соняшники, які дуже любив. В цей день у нього був день народження. їхав попутними. По дорозі думав про Єльку, про Зачіплянку, про своє місто, яке дихало димом. Мріяв про чисте повітря для всього живого і думав про втілення мрії в життя.
Приїхавши додому, спитав у матері про Єльку. Дізнавшись про зникнення, розхвилювався, але мати примусила його пообідати. Побігдо Олекси, щоб ще раз разом обговорити свій проект, яким зацікавився секретар обкому. Від Олекси дізнався, що секретар потрапив у лікарню з інфарктом. Несподівано Микола запропонував їхати на Скарбне.
Для Єльки розпочалось нове життя. Ізот Іванович сам клопотав про неї перед директором Будинку металургів, щоб взяли на роботу. І ось вона працює офіціанткою, розносить їжу сивим ветеранам. З першої зустрічі старі люди довірили їй свої болі. Нелегко на старості літ називатись «підопічними», але здебільшого їх відправляють сюди рідні діти. Роботи у Єльки було небагато, тому вона часто блукає лісом, купається, розмірковує над життям. Згадується їй Микола, його чиста любов до неї. Вважає себе негідною такого хлопця, нехай краще одружується з якоюсь студенткою. А її життя обминуло щастям. Доведеться, як і матері, вікувати самій.
Але ось на стежині побачила Миколу. Говорила з ним віддалено, навмисне на себе набалакувала, виставляла себе непутящою. Але Микола зупинив її, для нього вона була святою. «Невідривно на неї дививсь. Святе й зараз. Святе й чисте, як сонце, створіння! І не чув я, що злітало зараз з твоїх уст. Все оте вдаване, навіяне, награне — то не ти. І навіть якщо уява щиро нагнітала все це, не вір і крикам власної уяви, ти краща за них!»
Єлька і Микола освічувались в коханні на березі Скарбного в тіні старезних дубів.
Жителі міста люблять відпочивати на Скарбному. З рюкзаками вирушають за місто, увечері розводять вогнища, співають пісень, відпочивають від диму і турбот. На Скарбному завжди багато закоханих. Родина Баглаїв зараз тут відпочіває, і Єлька з Миколою теж. Вона співає. На пісню приплив човном до гурту і Лобода—ветеран, обійнявся з Іваном, як із рідним сином. Старий металург розповідав про своє життя. Навіть тут, у Будинку металургів, він невгамовний — стереже Скарбне від браконьєрів. До того ж, він у притулку, як колись запорожці в монастирях, доживає життя. Баглаї дякували старому за те, що підтримав Єльку. Згодом вони мають намір забрати її на завод.
Старий Лобода розмірковував про людську сутність — здатність робити добро, від чого на душі стає легко і чисто. А потім попросив Ізот Іванович розповісти про Іванове відрядження в Індію.
Бхілайське вогнище
Іван згадував, як викликали в Москву, запропонували полетіти в Бхілаї. Погодився. Попереду чекав переліт із засніженої Батьківщини в далеку країну вічного літа. Але такий знайомий сервіс супроводжував у польоті. Підчас зупинки довго чекали пілота під крилом лайнера. Він запізнювався, а літак було зачинено. Намерзлись і діти, і дорослі.
І ось переліт через Гімалаї і... Індія. Інший клімат, інші звичаї, інші люди. Металургійний завод розкинувся на фоні пальм, без прохідної, на подвір'ї — базар, між людьми блукають корови.
Іванів підручний мав восьмирічну доньку. І коли Баглай пожартував, що можуть породичатися, бо в нього такий же син, між чоловіками склалися стосунки суцільної довіри, як між родичами. Але це чомусь не сподобалось Таратуті. Він зневажливо ставився до місцевого населення. А заводчани ставились до Таратути з повагою. На день народження подарували чудову настільну лампу з білого нефриту, яку іменинник наступного ж дня перепродав. А потім зв'язався з місцевими комерсантами, зайнявся гендлюванням. За двадцять чотири години Таратуту було повернуто на Батьківщину.
Згадав Іван і першу плавку, радість індійців і подальшу важку працю. Згадав, як підчас відпочинку перепливав озеро, і враз стемніло. Ледве доплив до берега, прибився до рибальського вогника. Люди ставились до Івана щиро, а він намагався якомога повніше ознайомитись з їх культурою і звичаями. А на ранок рибалки повели Баглая до його друзів. Після цього і Івана хотіли відправити додому, але повірили на слово, що він більше не відлучатиметься. Баглай на все життя запам'ятав рибалок з якогось племені, що дали йому притулок і показали зразок людяності.
Коли поснули всі відпочиваючі, старий Ізот Лобода поплив на човні рибалити. Тут, на Скарбному, його прозвали дідом Нечуйвітром. Зарекомендував себе він охоронцем цього куточка рідної землі від браконьєрів, які глушать рибу, псують дерева і трави.
Доглядає дід Нечуйвітер і молоденькі дубочки, що їх насадили замість зрубаних. Навіть табличку прибив з написом: «Хто посадить, того і онуки згадають...». Старий Лобода знається на лікарських рослинах, збирає їх до сходу сонця, допомагає людям.
Сидить Ізот Іванович у човні, згадує юність, як у громадянську війну воював на бронепоїзді, а потім будував домни і мартени. Разом зі своїм другом Ягором Катратим працював на заводі усе життя. «Коли чистка на всіх була по заводах, підбирались і до Ягора, Ізот за нього тоді вступився. Звідти й почалося їхнє побратимство на все життя». Недавно Ягор приходив провідати свого друга Ізота. Ось тільки син Володька не приходить до старого, а батько його чекає. Так хочеться, щоб став його син отим хорошим заводським хлопцем, яким був раніше, щоб створив сім'ю, прийшов до батька з онуками і забрав до себе. Але Володька не з таких. Егоїзм, кар'єризм полонили його душу. І від цієї думки старому Лободі хочеться сказати синові: «А понищиш, кинеш у небуття батьківське, сину, то й власне твоє життя безцільно впаде, заглухне в тебе ж біля ніг... Каліка той, хто не здатен предківщиною дорожити. Людині дано пам'ять, що сягає у віки, тому вона й людина...»
Старий побачив на березі закоханих — Єльку і Миколу Баглая. Згадалась розповідь Миколина про плем'я далеких островитян, які не мали зброї, щоб боротись з колонізаторами. Тоді островитяни вдягли свій найкращий різнокольоровий одяг, взяли бамбукові списи і з ритуальними танцями вийшли на бій з ворогом. Так люди захищались красою від вогнепальної зброї завойовників.
Старий Лобода знову подумки звертався до сина: «Дорожіть днем — ось що я вам скажу, молоді! Дорожіть миттю, секундою! Живіть так, щоб встигли зоставити слід після себе путящий. Живе не той, хто чадить. Живе — хто іскрить! Знайте, що всі ми станемо передсудом будучини, а перед тим судом ніякий Тамерлан, ніякий найбільший руйнач не переважить посліднього муляра... Зоставте ж слід...»
Ізот Іванович відчув, як щось опекло йому груди, випустив з рук весло. І човен понесло течією у Дніпро, до міста, у бік заводів. Єлька з Миколою гукнули старого, і, не почувши відповіді, подумали, що заснув.
Уранці рибалки випадково потраплять на човен. Поховали Ізота заводчани... Старий металург відплив у свою останню найтаємничішу подорож, з якої не повертаються.
Семен Таратута зі своєю п'яною компанією вийшов з ресторану. Відзначали першу зарплату підлітка Віті. У компанії були дві жінки: колишня дружина Лободи Жанна та дружина лектора Ера. Головою компанії був низьков'язий чолов'яга, відомий у кримінальному світі, Обруч. Компанія довго вешталась містом, шукаючи пригод, доки не зустріла п'яного зі жмутком грошей у жмені. Новий знайомий виявився реставратором собору, який шукав компаньйона, з яким хотілося пропити свій заробіток. Згадали, що на вокзалі ресторан працює цілодобово, і вирушили туди. До ресторану не дійшли. На привокзальному майдані побачили нову «Волгу» вишневого кольору, господар якої ненадовго відлучився, мабуть, на перон когось зустрічати, залишивши дверцята відкритими. Ключі від машини теж були на місці. Жанна першою стрибнула в машину, запропонувавши покататись, за нею — вся п'яна компанія, яка ще повеселішала, бо в машині знайшли пляшку коньяку. Вітя з переляку втік. Таратута помчав своїх приятелів центральними вулицями, потім виїхали на греблю, полохаючи закоханих, і, нарешті, вирішили їхати до собору.
Двері собору відкрили дуже швидко, увімкнули транзистор і почалась п'яна оргія.
Того вечора Єлька з Миколою блукали Зачіплянкою (дівчина відвідала дядька Ягора). Дійшовши до собору, почули джаз і вереск, п'яний регіт і сквернослів'я.
Микола згадав, як професор Яворницький вигнав махновців з собору, і рванувся у відчинені двері. Єлька чула, як сварились, бачила темні постаті, які вискакували з собору. І раптом у темряві.блиснула фінка...
На Єльчин крик збіглася вся Зачіплянка. Ґвалтівників схопили, бо вони в соборі загубили ключі від машини і не могли далеко втекти.
А Микола лежав на порозі собору: Єлька схилилась над ним, у відчаї ламала руки, намагалась хоч чимсь допомогти.
Відправивши Миколу до лікарні, зачіплянці не спали, наглядали за затриманими, доки не приїхала міліція.
Єлька кожного дня на подвір'ї лікарні. Вона чекатиме Миколу ціле життя, вірить в його одужання, його глибоке почуття.
Щовечора виходять Іван та Вірунька посидіти на своїй лавці. Іван не може знайти пояснення тому, що скоїлось з його братом на рідній Зачіплянці. Адже в Індії, коли він, чужий, потрапив до племені, нікому і на думку не спало витягти ножа. Адже сталь, яку виплавляє їх завод, не на ножі, щоб піднімати їх на людей. Микола, отримавши п'ять ножових ран, одна з яких була на міліметр від серця, міг втратити життя. Завдяки хірургам та молодому організмові Микола потроху одужує.
Повернувшись з Індії, Іван змінився. Порівнює красу свого краю з чужим. Часто згадує вміло поставлений індійськими майстрами чорний камінь, який співає, і таємницю того співу ніхто не розгадав. То, може, і собор за-співа? Ні, не співа, мовчки згадує минувшину. «Темрявою ночі окутаний, зірок дістає шоломами своїх бань крутолобих. А сталь у печах плекаче, і коли плавку дають, шлак за Дніпром виливають, і все небо виповнюється загравною повінню, так що вершечки садків висвітяться карбовано, видні до кожного листочка, — в такий час од світла заводів враз вирине з темряви ночі й собор. І доки багряніє, дихає небо по всьому Наддніпров'ю, стоїть серед заводського селища весь освітлений, парусноповний і чистий, як тоді, у минувшині, коли вперше тут виник, вичарувався з душі своїх мудрих і дужих майстрів».
Сторінки: 1 2 [ 3 ]
пропонуємо інші твори Олеся Гончара:
категорія: стислі перекази / стислий переказ - короткий зміст творів Олеся Гончара / Собор скорочено