Ми йдемо по Україні:
від степів до гір,
від лісів до морів —
звідусіль виходимо на прадавні шляхи,
і немає нам ліку.
Ми чинимо волю наших прадідів, які нас послали у путь, щоб ми йшли нашою віковічною землею.
Ми гордо йдемо шляхами України:
ви, які виглядаєте у вікна, як сусіди,
щоб подивитись на нас, гордо йдучих,
ви, які визираєте з-за рогу, як вороги,
щоб подивитись на нас, гордо йдучих, —
ви всі бачите, як ми гордо
йдемо дорогами України.
Ми йдемо,
не вимагайте від нас доказів нашої прихильності
до руху,
не вимагайте пояснень причин, що привели нас
у рух.
Марна ваша справа — виставляти проти нашої ходи
контраргументи, що ви їх здобуваєте із мертвих
джерел,
намагаючись зупинити нашу ходу,
марна ваша справа — ми йдемо.
Ми йдемо по Україні,
пов'язані вишиваними дівочими руками
рушниками,
і радість сяє в наших очах.
Верлібр В. Голобородька «Ми йдемо» має чіткий внутрішній ритм. Ліричний герой поезії почувається часточкою великого народу, який нарешті здобув волю і тепер гордо йде по світу, незважаючи на пережиті утиски й заборони.