Епілог
«Сибір. На березі широкої, пустинної ріки стоїть місто, один з адміністративних центрів Росії; у місті фортеця, у фортеці острог. В острозі вже дев’ять місяців ув’язнений каторжний другого розряду Родіон Раскольников. Від дня злочину його минуло півтора року».
Судове розслідування у його справі пройшло без ускладнень. Раскольников точно і ясно давав показання, не плутаючись, не приховуючи ніяких подробиць, відтворив, весь процес вбивства, указав камінь, під який сховав награбоване. Слідчі і судді дивувалися лише тому, що він не скористався з тих грошей та речей, а не знав, навіть, скільки їх було. Нарешті дехто із слідчих, тих, хто цікавився психологією, припустили, що Раскольников дійсно не подивився у гаманець, який сховав. З цього зробили висновок, що злочин він скоїв у стані тимчасового божевілля. Вирок був поблажливіший, ніж можна було очікувати,— вісім років каторжних робіт другого розряду. Сприяло цьому те, що Раскольников не тільки не виправдовувався, але, здавалося, хотів звинуватити себе ще більше. Його прихід з повинною в той самий час, коли слідство заплуталося через свідоцтво Миколая, коли на справжнього вбивцю і підозри не було (Порфирій Петрович додержав свого слова), все це врахували у суді. Крім того, Разуміхін представив суду факти, які відкривали деякі інші риси особистості Раскольникова. Стало відомо, наприклад, що, навчаючись в університеті, Раскольников допомагав своєму товаришу, хворому на сухоти, після смерті того утримував його немічного батька, котрого також поховав на свій кошт. Квартирна хазяйка розповіла, як під час пожежі Раскольников врятував від вогню двох маленьких дітей, і сам при цьому отримав сильні опіки.
Ще на початку судового процесу мати Раскольникова захворіла. Хвороба її була дивна, нервова, супроводжувалася потьмаренням розуму. Пульхерія Олександрівна нікого не розпитувала про сина, а сама склала «цілу історію» про його терміновий від’їзд, розповідала про ворогів, від яких син змушений переховуватися. Із захватом вона говорила про прекрасне майбутнє сина, але ніколи про те, де він тепер. Читала і перечитувала статтю Раскольникова, пророкувала йому високу державну посаду.
Через п’ять місяців після приходу з. повинною винесли вирок. Разуміхін і Соня ходили у тюрму на побачення, коли це тільки було можливо. Потім настала розлука. Дуня і Разуміхін дали клятву, що це не назавжди, вони планували через кілька років, зібравши певні кошти для започаткування «нової справи», приїхати до Раскольникова у Сибір і там усім разом розпочати «нове життя». Соня, використавши гроші, залишені Свідригайловим, давно вже приготувалася їхати за Раскольниковим; хоча між ними про це й слова не було сказано, обоє знали, що буде так. На останньому побаченні Раскольников дивно посміхався, слухаючи палкі сподівання сестри і Разуміхіна на щасливе майбутнє, коли він відбуде каторгу. Тоді ж він передрік, що хвороба матері закінчиться невдовзі бідою.
Ще через два місяці Дуня вийшла заміж за Разуміхіна. Весілля було тихе і сумне, запросили на нього лише Порфирія Петровича і Зосимова. Разуміхін мав вигляд людини з твердими намірами, повернувся до університету, щоб закінчити курс. Дуня вірила кожному його славу, бо у цьому чоловіку виявлялася залізна воля. За їхніми планами, через п’ять років вони могли пересилитися у Сибір, до того часу вони сподівалися на Соню.
Пульхерія Олександрівна з радістю благословила дочку на цей шлюб; але після весілля стала ще більш сумна, часто хворіла, марила. Одного ранку вона заходилася прибирати «кімнату для Роді», запевняла, що, прощаючись з нею, сип нібито обіцяв повернутися через дев’ять місяців. Дуня допомагала матері порядкувати в кімнаті, але дуже стривожилась. У ту ж ніч Пульхерія Олександрівна захворіла, а через два тижні померла.
Раскольников довго не знав про смерть матері, хоча раз на місяць Соня докладно писала Дуні і Разуміхіну про Раскольникова, і раз на місяць отримувала від них листи. Листи Соні здавалися спочатку «надто сухими», бо вона викладала тільки факти, ніколи нічого не додавала «від себе». З часом Дуня і Разуміхін вирішили, що писати краще неможливо, бо вони мали повне уявлення про всі події в житті Раскольникова, наче чули його слова, які Соня передавала дуже точно.
Соня, сповіщала, що Раскольников зовсім понурий, неохочий до розмов, майже не цікавиться новинами, які вона повідомляє з отримуваних нею листів, запитує іноді про матір, наче передчуває її смерть. До свого нового положення ставиться просто; не має ніяких легковажних надій, нічому не дивується; ходить на роботи; байдужий до умов, в яких утримуються арештанти, до їжі, як байдужий і до своєї подальшої долі. Соня відверто писала, що спочатку до неї він ставився грубо, але згодом їхні побачення стали для його звичкою, згодом — потребою. У святкові дні вона бачить його біля воріт, іноді дають побачення у канцелярії, у буденні дні вона приходить до нього на роботи. Про себе Соня сповіщала, що має вже певні знайомства, вона займається шитвом, бо у місті майже немає модисток, у деяких домах навіть стала необхідною, За відлюдкуватість каторжани не злюбили Раскольникова, той слова ні до кого не вимовить, дуже зблід. В останньому листі Соня повідомила, що Раскольников захворів і попав у лазарет.
Раскольников захворів вже давно, але не каторжне життя було тому причиною, він навіть кайданів не відчував, радів тяжкій фізичній праці, завдяки якій мав кілька годин спокійного сну. Він захворів від сорому і приниженої гордості. Знов і знов думав про вбивство і не міг погодитися з тим, то його називають «злочином». Йому було соромно, що він, Раскольников, загинув так «глухо і дурно». Байдуже, що йому буде лише 32 роки, коли відбуде каторгу. Йому нічим буде жити. А на просте існування він не міг погодитися. «Доля не дарувала йому мук каяття». Раскольников зрадів би тим мукам, бо це були б прояви життя. Тільки в одному визнав він свій злочин: в тому, що не «витримав першого кроку», прийшов з повинною. Він думав тепер: чому на себе руки не наклав, як Свідригайлов? Дивився на своїх каторжних товаришів і дивувався, як ті цінують і люблять життя. Відчував, що його ж самого всі каторжани ненавидять і цураються, та не міг зрозуміти — чому? На великопісному тижні всі арештанти ходили до церкви, пішов і Раскольников. На нього напали, називали безбожником, ледве не вбили, якби конвой не розняв. Не міг Раскольников зрозуміти, чому всі каторжани так полюбили Соню. Вони бачили її рідко, майже з нею не говорили, але знали про неї, що «приїхала вона за ним», знали де і як живе. З часом між каторжанами і Сонею виникли й інші стосунки: вона писала їм листи до їхніх рідних, родичі арештантів залишали у Сомі для них речі і гроші. Коли арештанти зустрічали Соню, то знімали шапки і низько їй вклонялися. Все у пій їм подобалося, до неї навіть ходили лікуватись. Раскольников пролежав у лазареті кінець посту і Великдень. Вже долаючи хворобу, він пригадував свої жахливі сни, коли лежав у жару і марив. Йому снилося тоді, що весь світ приречений на жертву страшній моровій болячці, яка йде з Азії на Європу, що загинути від цього мору мають майже всі, крім обраних. Люди ставали божевільними, коли в них вселялися «трихіни» —.мікроби, наділені розумом і волею. Проте ніхто з людей не вважав себе таким розумним, які ті хворі. Кожен з ним думав, що тільки він знає істину, люди не розуміли один одного, мучилися і тривожилися, не могли домовитись між собою, що вважати добром, а що злом, вбивали собі подібних. Збиралися в армії, але армії розпадалися, кожен бився проти всіх. «Розпочалися пожежі, розпочався голод. Всі і все гинуло». Врятуватися могли лише кілька чистих обраних людей, яким призначено було розпочати «нове життя», «але ніхто не бачив тих людей, ніхто не чув їхніх слова і голосу». Раскольникова мучило, що він не міг позбутися враження від того марення. Одного разу, вже після Святого тижня, Раскольников підійшов до вікна і побачив Соню. Вона не могла часто відвідувати його у лазареті, бо на то потрібен був дозвіл, але щодня приходила у шпитальний двір, під вікна. І тепер вона стояла там, наче чогось чекала. Раскольников відчув, що серце йому стиснулося, він здригнувся і відійшов від вікна. Потім кілька днів Соня не приходила. Раскольников виписався з лазарету і дізнався від арештантів, що та захворіла. Він дуже занепокоївся, послав довідатися, що з нею. Соня прислала йому записку, запевнила, що вже одужує і скоро прийде до нього «на роботи».
День той був ясним і теплим. Раскольников пішов на «роботи»: на березі ріки у сараї було обладнано піч для виготовлення алебастру. Раскольников вийшов з сараю, сів на колоду і подивився на широку ріку. З іншого берега чулася пісня, там чорпілися кочові юрти. «Там була свобода і жили зовсім інші люди, не схожі на тутешніх, там наче самий час зупинився, наче не пройшли ще віки Авраама і стад його». Нечутно підійшла Соня, сіла поруч з Раскольниковим. Вона привітно і радісно посміхнулась йому, простягла руку, яку він не відпускав. Раскольников і сам не зрозумів, що таке трапилося, йому здалося, що якась сила кинула його до ніг Соні. Спочатку вона злякалась, потім все зрозуміла. Він стояв перед нею на колінах і плакав, вона відчула, що він любить її, любить безкінечно. Вони хотіли говорити, але не могли: сльози стояли в очах. На їх блідих «обличчях сяяла зоря відновленого майбутнього, повного воскресіння в нове життя. Їх воскресила любов...» Раскольникову залишалося ще сім років каторги, але він знав, що воскрес, відчував, що і Соня воскресла разом з ним. Увечері йому здалось, що навіть каторжники змінили ставлення до нього: він заговорив з ними, йому ласкаво відповіли. Раскольников лежав на нарах і думав про Соню. Він знав тепер, що його безмежна любов спокутує всі провини перед нею. Під подушкою лежало Євангеліє, він попросив Соню принести його перед тим, як захворів, але так і не прочитав нічого звідти. Не відкрив він його і тепер, але подумав, що переконання і віра Соні тепер стануть і його почуттями. «Він навіть і не знав того, що нове життя не даром же йому дістанеться, що треба... заплатити за нього великим, майбутнім подвигом».
Сторінки: 1 2 3 4 5 6 [ 7 ]