Частина шоста
Три дні по смерті Катерини Іванівни Раскольников був у дивному стані: «наче туман упав перед ним», він не усвідомлював подій, що відбувалися, плутав їх, інколи його охоплювали тривога й страх, інколи апатія, байдужість, як у декого перед смертю. Він намагався уникнути «ясного й повного» усвідомлення свого становища, хоча нехтування деякими проблемами «загрожувало йому загибеллю». Найбільше його непокоїв Свідригайлов, але щодо того він «не поспішав із роз’ясненням справи». Раскольников блукав цілими днями, не розуміючи добре, де і як опинився. Двічі він зустрічався зі Свідригайловим на квартирі у Соні, але відвертої розмови між ними не було, наче домовилися вони до певного строку не говорити про те, що знав Свідригайлов. Тіло Катерини Іванівни лежало у труні, Свідригайлов улаштовував похорон, двічі на день наказав служити по ній заупокійну службу. Соня теж була дуже зайнята. В останню таку зустріч Свідригайлов сказав Раскольникову, що дітей небіжчиці віддають у «пристойний сирітський заклад», пообіцяв зайти днями поговорити й порадитися, бо «є такі справи...». Розмова ця відбувалася у сінях, біля сходів. Свідригайлов пильно додивився на Раскольникова, тихим голосом запитав, чого це той сам не свій, хай підбадьориться, несподівано додав, що всім людям «потрібне повітря, повітря...». Він відступив, аби могли пройти священик і диякон, потім пішов своїм шляхом. Раскольников зайшов у квартиру Соні, де розпочалася заупокійна служба. Він тривалий час уже не чув панахиди, із дитинства ж смерть викликала у ньому тяжкі почування. Але тепер, під час служби, відчув ще щось інше, надто жахливе й тривожне. Він подивився на дітей, ті стояли поряд із труною на колінах, Полечка плакала. Соня стояла за ними, тихо плакала й молилася. Раскольников подумав, що за всі ці дні вона й слова йому не сказала, погляду не кинула. Він відстояв службу, підійшов до Соні. Та несподівано взяла його за руки і схилила голову йому на плече. Це вразило Раскольникова, йому дивно було, що Соня ні тіні відрази не відчуває до нього. Він потиснув їй руку і пішов геть. Раскольников не усвідомлював, чому йому так тяжко серед людей, але прагнув бути на самоті. Та коли опинявся за містом, ще сильніше відчував чиюсь тривожну присутність, тоді поспішав повернутися у місто, загубитися у натовпі. Одного разу він зайшов у якийсь трактир, де серед людей легше було відчути свою самотність, сидів, слухав пісні. Несподівано подумав про мати й сестру, спогади про тих викликали якийсь панічний страх. Кинувся бігти кудись, а вранці сам не зрозумів, як опинився і проспав піч у кущах на Крестовському острові. Його трясла лихоманка, тоді подався додому, ліг спати. Прокинувся пізно, пригадав, що на ранок було призначено похорон Катерини Іванівни, зрадів, що не мав можливості бути там присутнім. Настасья принесла обід. Він жадібно накинувся на їжу. Почувався він краще, навіть здивувався, що страх так панував над ним у ці дні. Двері відчинилися, і увійшов Разуміхіи. Він був занепокоєний поведінкою Раскольникова, не розумів, чому мучить сестру і мати, «які таки секрети» приховує, просить «відверто сказати», чи не божевільний той. Раскольников переказав Разуміхіну свою розмову з Дунею про нього. Говорить, що упевнений у «чистоті серця» того, тому, куди б він, Раскольников, не «відправився», просить не залишати Дуню й Пульхерію Олександрівну: «передаю їх тобі». Разуміхін дивується, куди це зібрався Раскольников. Той відповів, що вчора один чоловік сказав: людині «потрібне повітря». Тепер Раскольников має намір піти до того чоловіка і допитатися, що ж він мав на увазі. Разуміхін вирішив, що, мабуть, Раскольников — політичний заколотник, чекає якогось «вирішального кроку», і Дуня про це знає. Адже як інакше пояснити сильне враження від листа, якого Дуня отримала напередодні. Цей лист дуже стривожив Дуню, вона сказала, що, напевне, незабаром її шляхи з Разуміхіним розійдуться. Раскольников задумався, він нічого про цей лист не знав. Разуміхін пішов, але повернувся, щоб розповісти Раскольникову про Порфирія Петровича, який «знайшов справжнього вбивцю» старої лихварки. Разуміхін сказав, що він палко захищав Миколая, а той насправді виявився злочинцем, і Порфирій Петрович довів це «психологічно». Коли Разуміхін пішов, Раскольников відчув у собі нові сили для боротьби. Він знав, що Порфирій Петрович не повірив зізнанню Миколая, і гадав, навіщо слідчий «відводить очі Разуміхіну на Миколая». Раскольников відчув, що зараз треба йому «покінчити якось із Свідригайловим». Він намірився піти з дому, аж тут у сіни увійшов Порфирій Петрович. «Дивно, Раскольников не дуже здивувався Порфирію і майже не злякався того». Порфирій Петрович сказав, що прийшов «порозумітися». Минулого разу, мовляв, «сцена» між ними вийшла дуже «дивна», та Миколай зі своїм зізнанням усе переплутав. Тепер він, заявив Порфирій, вирішив відверто поговорити з Раскольниковим, щоб ті «непорозуміння відкинути». Раскольникову здалося, що слідчий дійсно повірив у його безвинність. А Порфирій крок за кроком пояснив, з яких фактів і непрямих доказів склалася у нього підозра, а потім і впевненість у злочинних діях Раскольникова. Він розказав, як з обшуком був у квартирі Раскольникова, коли той у «нестямі лежав», чутки розпускав, щоб змусити того видати себе, Разуміхіна, просту душу, використав, аби ті чутки доходили. Раскольников висловив своє здивування: тільки-но приходив Разуміхін і перекопував його, що Порфирій Петрович звинувачує Миколая. Порфирій зрадів запитанню, почав викладати «психологічний портрет» Миколая: той «невинний» і до всього «сприйнятливий», «серце має», «фантаст», «два роки прожив у селі під духовним керівництвом якось старця», «сектант», «у пустелю хотів бігти... книжки читав старі «істинні», «Петербург на нього сильно вплинув, особливо жінки, ну й вино... і старця, і все забув», тут і трапився цей випадок із старою лихваркою, «в острозі й Біблія знову пригадалася і старець», тому, на думку Порфирія Петровича, вирішив Миколай «постраждати». Ні, несподівано промовив Порфирій, не Миколка вбив, тут «справа сучасна, нашого часу, коли цитується фраза, що кров освіжає, коли життя проповідується у комфорті». Раскольников запитав, хто ж убив стару. Порфирій Петрович аж відсахнувся, наче був страшенно здивований цим запитанням, він навіть повторив його, а потім коротко і впевнено сказав: «Ви й убили, Родіон Романович». Він і прийшов до Раскольникова, щоб висловити це і справу повести відкрито й відверто. Раскольников якось тихо промовив, що то не він убив. Порфирій Петрович упевнено заперечив: він, бо «більше нікому». Раскольников роздратовано запитав, чому ж тоді його не заарештовують. Порфирій Петрович відповів, що, по-перше, поки не має всіх доказів, але знайде їх. По-друге, він пропонує Раскольникову прийти з повинною, «вигідніше це». Раскольников сумно помовчав, потім посміхнувся і, вже не криючись перед Порфирієм Петровичем, відмовився від поблажливості. Порфирій намагався перекопати, що життям не слід гербувати, воно ще знадобиться: він ще молодий і, може, знайде свою віру, тоді життя винесе його «на якийсь берег», «тільки віддайтесь життю, не розмірковуючи», тепер його черга «постраждати», це допоможе йому, «повітря йому треба, повітря». Раскольников запитав, чи не боїться Порфирій Петрович, що він утече. Той був переконаний, що Раскольников не з таких, «своїй теорії вже більше не вірите — з чим же вам бігти», «втечете і самі повернетесь. Без нас вам не можна обійтися». Дні через два Раскольникова прийдуть арештовувати, говорить Порфирій Петрович, а поки хай «погуляє», якщо ж надумає руки на себе накласти, то хай записку залишить, зізнається, про камінь, де сховані речі, теж хай розповість—«благородніше буде». Порфирій Петрович пішов.. Через деякий час вийшов з кімнати й Раскольников.
Він направився до Свідригайлова, який дивно цікавив Раскольникова, наче мав над ним якусь владу. Дорогою його мучило питання: чи був Свідригайлов у Порфирія. Раскольников обміркував це питання і вирішив, що не був, більше того, напевне, що й згодом не піде. Чому? Він не ламав над цим голову, бо його теперішня доля, як це не дивно, мало його турбувала. Він відчував безкраю моральну втому, йому набридло долати мізерні труднощі, інтригувати проти Порфирія, Свідригайлова. Проте він поспішав до останнього, наче той міг указати йому вихід, якого не знав Раскольников. Уже кілька днів неясно мучила Раскольникова думка, яка тепер уразила: Свідригайлов міг використати таємницю Раскольникова у своїх намірах щодо Дуні. Ця думка викликала у нього ярість. Раскольников так утомився за останній місяць, що не міг придумати ніякого іншого рішення цієї проблеми, як тільки одне: «Тоді я його вб’ю». Він зупинився на мить, намагаючись зрозуміти, де знаходиться. Він здивувався, що вийшов на проспект, на який не мав наміру виходити, де узагалі бував дуже рідко. А ще він вразився, коли побачив у розчиненому вікні на другому поверсі якогось трактиру Свідригайлова. Деякий час він навіть не міг повірити у таке диво, спостерігав мовчки. Аж доки не зрозумів, що і Свідригайлов бачить його, але не показує цього. Усе це дуже нагадувало сцену їхнього першого побачення у Раскольникова. Нарешті на обличчі Свідригайлова з’явилася хитра посмішка, і він запросив Раскольникова піднятися до нього. Раскольников піднявся у трактир. Він знайшов Свідригайлова у дуже маленькій кімнаті, розташованій позаду великої зали, де було багато народу. Звідкись долітав стукіт більярдних куль. У кімнаті, крім Свідригайлова, знаходились дівчина років вісімнадцяти, хлопчик з шарманкою — вуличні співаки. На столику перед Свідригайловим стояла пляшка шампанського і напівпорожня склянка. Як тільки Раскольников увійшов, Свідригайлов палив дівчині повну склянку вина, сказав, що сьогодні вона йому не потрібна. Дівчина випила, поцілувала Свідригайлову руку. Співаки пішли. Раскольников висловив здивування тим, що знайшов у трактирі Свідригайлова, бо він ніколи не ходить цим шляхом. Свідригайлов глузує: напевне це чудо, та Раскольников же не вірить у чудеса. Потім засміявся: він галька разів називав Раскольникову адресу цього трактиру, та не був певен, що той його розумів. Раскольников уважно подивився в обличчя Свідригайлова, яке завжди здавалося йому дивним, наче скидалося на маску: біле, рум’яне, воно не гармонувало з тяжким поглядом блакитних очей. Було щось дуже неприємне у цьому гарному і не по літах моложавому обличчі. Одяг на Свідригайлові був франтуватий, на пальці він носив перстень з дорогим каменем. Раскольников відверто сказав, що Свідригайлов дуже небезпечна для нього людина. Якщо той має колишні наміри щодо Дуні, то він, Раскольников, не зупиниться перед убивством. Якщо ж Свідригайлов хоче щось йому сказати, оскільки він просив прийти у трактир, то хай не гає часу. Свідригайлов відповів, що нічого «нового» Раскольникову він не скаже. Більш того, коли їхав у Петербург, сам сподівався перейняти у нього щось «новеньке», бо багато чув про брата від Дуні, і зрозумів, що він має на неї сильний вплив. Раскольников запитав, що саме хотів «перейняти» Свідригайлов. Той і сам не знав. Він просиджував цілими днями у цьому поганому трактирі, бо треба ж десь сидіти, нудно. Раскольников запитав, хто ж він такий, чому приїхав до Петербурга. Свідригайлов коротко викладає свою біографію: дворянин, служив два роки у кавалерії, потім тут у Петербурзі шлявся, потім одружився з Марфою Петрівною і жив у селі — ось і вся біографія. Раскольников пригадав, що той ще гравець, але Свідригайлов сказав: шулер — не гравець. Тепер він. «більш заради жінок поспішив приїхати». Це здивувало Раскольникова, адже той дружину нещодавно поховав, невже тільки розпуста цікавить Свідригайлова. Той відповідає: «У цій розпусті є щось принаймні постійне, основане на навіть природі... яке не підлягає фантазії», «...я згоден, що це хвороба, як і все, що над міру... та, по-перше, в одного так, в іншого інакше, а., по-друге, ...в усьому додержуй міри, розрахунок, хоча й підлий, та що ж робити. Якби не це, адже отак застрелитися, мабуть, довелося б». Раскольников запитав, чи міг би Свідригайлов застрелитись, той відповів, що боїться смерті і не любить про це говорити. Він вимовив ці слова поспіхом, без усякої похвальби, обличчя його мовби змінилось. Раскольников був здивований: хіба гидота, яка оточує, на нього вже не діє, чи він не має вже сили зупинитися. Тепер здивувався Свідригайлов: невже Раскольников претендує на силу? Він називає Раскольникова ідеалістом, «що, звичайно, так і повинно було бути... однак якось усе-таки дивно у дійсності». Раскольникову раптом стало тяжко й душно, соромно, що він прийшов сюди, бо склалася у нього думка про Свідригайлова, як про звичайного негідника. Він хотів піти від нього, Свідригайлов наче злякався цього, просив залишитися, обіцяв більше не «верзти дурниць, про себе тобто». Він запропонував Раскольникову історію про те, як його «рятувала» жінка, і була то Авдотья Романівна Раскольникова.
Свідригайлов сидів у тюрмі за борги і не мав ніяких коштів, щоб їх сплатити. Його викупила Марфа Петрівна. Це була жінка чесна, розумна, хоча і ревнива. Він відразу повідомив, що не. буде вірним їй. Після тривалих сліз і нарікань Марфи Петрівни склали вони усно такий контракт: перше, він ніколи не залишить Марфу Петрівну і завжди буде її чоловіком; друге, без її дозволу він нікуди не вирушить; третє, постійної коханки не матиме; четверте, за це Марфа Петрівна дозволить йому інколи «зглянутися» на сінних дівчат; п’яте, він ніколи не полюбить жінку, рівну йому за соціальним станом; шосте, він відкриється дружині, якщо палко закохається у іншу. Що стосується останнього пункту, то тут Марфа Петрівна була спокійна, бо вважала, що її чоловік не здатен на справжнє кохання. «Але розумна жінка і ревнива жінка — дві різні речі, і в тому-то й біда». Свідригайлов, за його словами, поводився, як джентльмен: під час сварок завжди мовчав. Це справляло враження на Марфу Петрівну, у деяких випадках вона навіть пишалася ним, «але сестриці вашої все-таки не винесла». Свідригайлов не розумів, як Марфа Петрівна взагалі зважилася взяти у дім за гувернантку таку красуню, та ще й нахвалювала її чоловікові, дорікала за те, що він ставився до дівчини байдуже. «Не інакше, як Дуня її теж причарувала»,— зробив висновок Свідригайлов. Звичайно, Марфа Петрівна розповіла Дуні про свого чоловіка все. Тому не дивно, що Свідригайлов став для Дуні якимось дивним і страшним романтичним героєм. Це було вигідно Свідригайлову, бо Дуні стало «шкода пропащої людини». «А коли серцю дівчини стає шкода, то це вже, звісно, для неї дуже небезпечно. Тут вже неодмінно захочеться і врятувати, і воскресити, і навести на розум, і закликати до благородніших цілей, і відродити до нового життя і діяльності,— ну, відомо, що можна намріяти..» Сестра ваша, говорив Свідригайлов Раскольникову, одна з тих, хто за щастя має муку прийняти, «а не дай їй цієї муки, таквона може статися, у вікно вискочить». Це тепер він її добре зрозумів, а тоді все починалося з «хтивого пориву». Трапився якось такий випадок: привезли у садибу з іншого села гарненьку сіпну дівчину Парашу, Свідригайлов не міг таке пропустити. Параша вдалась у сльози, крику наробила, вийшов скандал. Авдотья Романівна навмисно підійшла до Свідригайлова, коли той був один у саду, і поставила вимогу, щоб він дав Параші спокій. Свідригайлов розіграв свою роль точно: прикинувся присоромленим, ніби за честь вважав виконати Дуніне бажання. Між ними налагоджувалися стосунки: таємничі розмови, повчання. Свідригайлов використав випробуваний засіб — лестощі, він говорив, що тільки вона може відродити його до нового життя. Та, гадав Свідригайлов, він трохи поквапився і цим всю справу зіпсував: він не міг приховувати вогонь, який палав у ньому, а Дуню це лякало, викликало відразу. Вони розійшлися, але Свідригайлов припустився ще однієї помилки: почав глузувати з неї, з її «пропаганди». Але погляд Дунін спився йому, він навіть не міг чути, як шелестить її сукня, «думав, падуча зі мною буде». Тоді він і запропонував Дуні всі свої гроші (тисяч тридцять), щоб вона втекла з ним хоча б у Петербург. «Вірите, я до того тоді закохався, що скажи вона мені: заріж чи отруї Марфу Петрівну і одружися зі мною,— це відразу було б зроблено!» Та скінчилося все катастрофою; Дуню ганебно вигнали з дому, потім Марфа Петрівна залагодила весілля Лужина і Дуні. Свідригайлов признався, що аж скаженів, коли чув про цей шлюб, адже то було те саме, що він пропонував Дуні. «Чи не так?» — запитує він Раскольникова. Але Раскольников сказав, що тепер він не має сумніву: Свідригайлов приїхав до Петербурга з певними намірами щодо Дуні. Свідригайлов схаменувся, наче наговорив багато зайвого. Почав розповідати про своє майбутнє одруження, обіцяв Раскольникову показати наречену, але не тепер, бо справа важлива на нього зараз чекає. Наречену ту сватала йому мадам Рессліх. Батько дівчини — відставний чиновник, третій рік «ногами не рухається», а мати — «жінка розсудлива». Син їхній служить далеко, батькам не допомагає, старша дочка заміжня, батьків не навіщає, є ще малолітні племінники. Тепер узяли з останнього класу гімназії молодшу дочку, через місяць їй шістнадцять, тоді можна й до шлюбу. Свідригайлов посватався, дарма, що йому вже п’ятдесят, а їй тільки шістнадцять, батьки благословили. Обличчя у нареченої, як у Рафаелевої Мадонни, «обличчя скорботної юродивої». Як благословили, на другий день привіз Свідригайлов коштовностей на півтори тисячі. Він на коліна наречену собі посадив, можливо, дуже безцеремонно, так вона вся спалахнула, на очах сльози, «але видати не хоче». А як залишилися удвох, так вона пригорнулася до нього, обіцяла бути слухняною, вірною дружиною, а за все це хоче мати від нього лише повагу, «не треба ніяких подарунків». Невже, запитав Свідригайлов, такі хвилини не приємні, адже важить це хоча б скільки? Раскольников жахнувся, невже Свідригайлов візьме такий шлюб. Той засміявся: веселіше всіх, мовляв, живе той, хто найкраще себе обдурить. Потім розповів історію, яка «ще триває». Потрапив він на так званий «танцювальний вечір» — одне з тих непристойних місць, де танцювали канкан, зустрів там молоденьку дівчинку, років тринадцяти, мати-провінціалка привезла її, вважаючи, що там справді вчать танцювати. Познайомився з ними, натякнув, що має гроші, запропонував «сприяти вихованню молодої дівиці». «Приймають із захватом, за честь вважають і до цього часу підтримую знайомство». Він запропонував Раскольникову їхати туди, «тільки не тепер». Раскольников закричав, щоб той перестав розповідати свої «підлі, гидкі анекдоти». Свідригайлов сказав, що для нього насолода слухати, як той кричить, жахаючись бруду. Раскольников вірив: такий розбещений «підтоптаний розпусник», як Свідригайлов, може отримувати насолоду від такої розповіді, особливо, коли зважити на те, що слухає його — брат особи, яку теж чекає пастка, а він, брат, приманка у цій пастці. Свідригайлов здивовано подивився на Раскольникова і сказав, що такі думки могли прийти у голову тільки циніку. Тепер сказав Свідригайлов, дороги їхні на деякий час розійдуться.
Свідригайлов пішов з трактиру. Раскольников йшов за ним слідом, бо мав сильні підозри, що той замислив щось проти Дуні. Свідригайлову це не подобалось, він погрожував гукнути поліцію, але Раскольников не злякався. Тоді Свідригайлов прикинувся веселим і дружнім, сказав, що він тільки на хвилину зайде додому, а потім на всю ніч поїде «гуляти». Раскольников пішов з ним, сподіваючись побачити Соню і попросити пробачення за відсутність на похороні Катерини Іванівни. Свідригайлов попередив, що Соні немає вдома — вона пішла до барині, яка розпоряджається сирітським притулком, куди віддав дітей Свідригайлов. Він розповів барині всю історію Соні, і та хотіла неодмінно її побачити. Раскольников відказав, що він все рівно піде. Свідригайлов натякнув на таємницю, яку підслухав, аби вивести Раскольникова з рівноваги і примусити піти геть. Однак той має твердий намір пересвідчитися в тому, що сестрі нічого не загрожує. Він зауважив, що не такий вже Свідригайлов і делікатний, яким прикидається, бо ж підслухав розмову. Свідригайлов засміявся: він знав, що йому цим дорікатимуть, але якщо Раскольников переконаний, що «не можна підслуховувати, а стареньких можна лущити чим попало... то їдьте куди-небудь скоріше в Америку!», він гроші на це дасть. Коли ж моральні питання замучили, то «не треба було братися не за свою справу». Свідригайлов і Раскольников піднялися на другий поверх, Соні вдома не було. У квартирі мадам Рессліх — теж нікого. Свідригайлов взяв гроші і запропонував Раскольникову їхати «гуляти» разом. Тому здалося, що його підозри, принаймні в цю хвилину, не мають підстав, тому, не сказавши ні слова, він пішов. Раскольников не. бачив, як проїхавши трохи, Свідригайлов виліз з візка, пішов пішки. Заглиблений у свої роздуми, не побачив він і Дуню, яка зустрілась йому при вході на міст. Та теж вперше бачила брата на вулиці і була вражена його станом. Вона не знала, гукнути їй його чи ні, аж тут побачила Свідригайлова, який робив їй знаки не займати Раскольникова, а підійти до нього. Дуня так і зробила. Свідригайлов пояснив, що не хотів би, аби Раскольников знав про їхнє побачення. Дуня просила його сказати все, заради чого він призначив побачення. Свідригайлов відповів, що не може цього зробити на вулиці, до того ж Дуня повинна вислухати Соню, яка нібито чекає на них вдома. Дуня пішла з ним на його квартиру. Він показав їй кімнату, де підслухав розмову Соні і Раскольникова, потім привів до себе. В очах Свідригайлова палало те полум’я, якого так боялася Дуня. Вона мимоволі оглянулась навколо, але гордість завадила спитати, чи вдома хоча б його квартирна хазяйка. Втім, думала вона у ту мить не про себе, а про брата. Дуня віддала Свідригайлову лист, в якому він звинувачував Раскольникова у злочині, і вимагала доказів, Свідригайлов розповів про підслухану ним сповідь. Дуня не повірила, казала, що це наклеп, бо не мав брат жодної причини вбивати. Свідригайлов пояснив: пограбував, ось і вся причина, не використав гроші лише тому, що не зважився. Потім він виклав теорію Раскольникова, з якою погоджувався у певних тезах: зло припустиме, якщо робиться заради благої мети. Тепер, сказав Свідригайлов, Раскольников дуже страждає, що виявився негідним власній теорії. Дуня запитала, невже совість брата мовчить, невже він не зазнає моральних мук. Свідригайлов запевнив, що «сучасній освіченій людині» не властиві глибокі вірування, мораль занепала, звідси й «теорії». Дуия сказала, що читала статтю Раскольникова, їй Разуміхін приносив. Вона хотіла бачити Соню. Свідригайлов пояснив, що Соня скоро не повернеться. Тоді Дуня зрозуміла, що потрапила у пастку. Свідригайлов палко запевнив, що одне лише її слово — і він врятує Раскольникова, той ще може стати «великою людиною». Дуня спробувала вирватися з цієї квартири, зараз же знайти брата. Але Свідригайлов попередив, що вони самі, даремно кликати на допомогу, її ніхто не почує. Він пропонує Дуні вибір: або вона погодиться прийняти його кохання, тоді він врятує її брата, або він візьме її силою. Свідригайлов сів. Дуня добре знала, що цей чоловік не відступиться. Несподівано вона витягла з кишені револьвер. Свідригайлов схопився на ноги, він здивувався, звідки у неї зброя, потім побачив, що це той самий револьвер, з якого він сам ще у селі вчив стріляти Дуню. Він попрямував до неї. Дуня вистрілила. Куля подряпала йому шкіру на голові. Дуня дивилася на кров, яка стікала скронею і не розуміла, що тут коїться. Свідригайлов зупинився, чекаючи, коли вона приготується до нового пострілу. Дуня знов підняла револьвер, але постріл не пролунав: погано зарядила. Свідригайлов стояв від неї на два кроки і чекав третього пострілу. Дуня не витримала і опустила револьвер, Свідригайлов підійшов до неї, тихо обійняв за талію. Дуня, благаючи, попросила відпустити. Він запитав: «Так не любиш?». Вона тільки заперечно похитала головою. З відчаєм він спитав, чи зможе покохати його у майбутньому. «Ніколи!» — прошепотіла Дуня. Обличчя Свідригайлова видавало внутрішню боротьбу. Раптом він розтулив обійми, відпустив Дуню, відійшов до вікна, віддав ключ, сказав тільки: «Скоріш!». Дуня зрозуміла, кинулася до дверей і миттю опинилася на вулиці. Свідригайлов дивився у вікно з дивною посмішкою відчаю. Потім він помітив на підлозі револьвер, підняв його, взяв капелюха і вийшов на вулицю.
Весь вечір Свідригайлов «гуляв», переходячи з одного трактиру у інший. Він поїв лакеїв, піснярів, якихось двох кривоносих писарчуків, але сам не випив за вечір ні краплі вина. Близько десятої вечора на місто насунули грозові хмари, вдарив грім, пустився дощ. Вода потоком падала на землю. Свідригайлов прийшов додому мокрий до питки, зачинився у кімнаті, дістав усі гроші, розірвав якісь папери. Потім поклав гроші у кишеню, хотів перемінити одяг, але, глянувши у вікно, махнув рукою. Він вийшов із своєї квартири і направився до Соні. Та сиділа у оточенні дітей Капернаумова, поїла їх чаєм. Діти злякалися Свідригайлова і втекли. Він сів до столу, попросив Соню теж сісти. Тоді він сказав, що зібрався в Америку, прийшов деякі справи владнати. Він заспокоїв Соню, повідомивши, що діти Катерини Іванівни забезпечені, потім дав їй три тисячі карбованців, кажучи, що у Раскольникова дві дороги: або куля в чоло, або каторга. Якщо каторга випаде, Соня ж за ним поїде, ось тоді ці гроші й стануть у пригоді. Нагадав також, що вона обіцяла квартирній хазяйці Катерини Іванівни заплатити, додав: «Необдумано... такі контракти й зобов’язання на себе берете», «наплювати б вам на цю німкеню, так на світі не проживеш». Свідригайлов радив нікому не говорити, що був у неї і дав гроші, приховати їх «до часу», потім передати на зберігання Разуміхіну. Велів кланятися Раскольиикову і Разуміхіну. Соня відчула щось погане, дивилася на Свідригайлова перелякано. Запитала, куди ж він піде у такий дощ. Свідригайлов посміхнувся: в Америку зібрався, невже дощу злякається. Побажав Соні жити довго: «ви іншим станете у пригоді». Потім він вийшов, залишивши Соню вкрай здивовану, налякану і з якоюсь неясною й тяжкою підозрою. Того вечора Свідригайлов зробив ще один дивний візит. Майже опівночі він прийшов на квартиру своєї нареченої, сказав, що повинен їхати у невідкладних справах, тому приніс їй подарунок — 15 тисяч карбованців. На прощання він поцілував наречену і побачив у її очах зовсім не дитяче мовчазне питання. Він поцілував її ще раз і подумки пошкодував, що його подарунок мати відразу ж сховає у скриню.
Опівночі дощ припинився, але знявся вітер. Свідригайлов ішов вулицями, зупинився на мості, дивився на воду. Потім пригадав, що неподалік має бути поганенький готель. Знайшов його, взяв помер. Кімната ця була маленька, тісна, десь на кіпці коридору, під сходами. У сусідньому номері, через стіну, хтось сварився й плакав. Свідригайлов глянув у щілину у стіні: там сиділи п’яні. Свідригайлов відчув, що змерз, випив чаю, їсти не міг, ліг у ліжко, накрився ковдрою. Плинули думки, жодна не хвилювала його. Він задув свічку, пригадав чомусь Раскольникова, подумав, що той багато на себе взяв, «але дуже вже за життя чіпляється». Йому не спалося, виник образ Дуні. Пригадалося їхнє останнє побачення, як він пожалів її тоді. Потім наче марення пройшли перед ним картини. Дівчинка у трупі, щедро прикрашеній квітами. Ця дівчинка втопилась, їй було лише чотирнадцять років, але «то було вже розбите серце, і воно згубило себе...», ображене кривдою. Потім, йому наснилося, наче він вийшов і побачив у коридорі маленьку дівчинку, років п’яти. Він приніс її у свій номер, поклав спати, потім зібрався йти, але, пригадавши дівчинку, підходить до ліжка. Дівчинка лише прикидалася, що спить. Вона хтиво посміхалася й дивилась на нього, простягнула рученята. Він заніс над нею руку, щоб ударити... і прокинувся. Свідригайлов підвівся з ліжка, одягнувся, дістав із кишені револьвер і перевірив його. Потім взяв записника і написав кілька елів на першому аркуші. Кілька хвилин він сидів нерухомо, задумавшись. На столі скупчилися мухи, Свідригайлов намагався впіймати одну з них. Раптом він наче отямився, здригнувся, встав і рішуче вийшов із кімнати. Над містом лежав густий туман. Він дійшов до пожежної каланчі, зупинився перед пожежником і довго дивився на нього, аж поки пожежник не сказав, що «тут не місце». Свідригайлов відповів, що їде у далекі краї, в Америку. Якщо запитають, хай так і відповість. Вимовивши це, Свідригайлов приставив револьвер до скроні і вистрілив.
Увечері того ж дня Раскольников прийшов до матері. Дуні вдома не було, і він навіть зрадів цьому. Мати не очікувала такої радості, показала його статтю у журналі, який приніс Разуміхін. Вона вже кілька разів перечитала ту статтю, хоча недуже її зрозуміла. Тільки відчувала, що син її готується до якогось вирішального кроку у своїй долі. Раскольников запитав, чи буде мати любити його завжди так, як тепер, навіть коли дізнається про щось жахливе. Та відказала, що давно вже відчуває: велике горе йому готується, тому йому і тоскно, а як побачила його сьогодні, то зрозуміла, що настала та вирішальна година. Раскольников попрощався, сказав, що їде далеко, просив помолитися за нього. Мати запитала, що ж чекає на нього. Раскольников відповів: «що Бог пошле». Він хотів піти, мати схопилася за нього і уважно дивилася йому в очі. Обличчя її спотворив жах. Раскольников глибоко каявся, що прийшов до неї. «Він нарешті вирвався».
В його комірчині на Раскольникова чекала Дуня. Тільки глянувши на неї, він зрозумів, що сестрі все відомо. Вона і Соня очікували його весь вечір, боялися, що він руки на себе накладе. Раскольников признався, що була думка: головою у воду кинутися «від сорому», та не зміг. Він не «злякався води», бо подумав: «Якщо вважав себе сильним до цього часу, то й сорому не злякаюся». Тепер він вирішив себе «віддати», навіщо тільки, не знав. Запитав Дуню, чи зможе вона тепер йому «протягнути руку». Дуня міцно обняла брата, сказала, що, ідучи на страждання, він змиває з себе половину злочину. Раскольников несподівано спалахнув гнівом: що вона називає злочином, скрізь тече кров, це закон людського існування, а того, хто більше проллє, більше славлять. Він же вбив «вошу», даремно він тепер іде на сором, це малодушність, вигоди він шукає. Не витримав «першого кроку», тому попаде у пастку, а якби витримав, то славили б. «Чому жбурляти в людей бомбами... поважніша форма». Він подивився на Дуню і, прочитавши у її очах муку, попросив пробачення за все, наказав сестрі йти до матері і не відходити від неї, бо відчуває: мати або збожеволіє, або помре від горя. Брат і сестра вийшли на вулицю разом. Потім шляхи їхні розійшлися. Крокуючи вулицею, Раскольников замислився. Невже у майбутні 15—20 років його душа упокоїться так, що він визнає, що скоїв злочин, буде «плакатися» перед людьми і називати себе «розбійником». Він уже багато разів ставив собі це запитання, «але все-таки йшов».
Коли він увійшов до Соні, вже почало сутеніти. Соня разом із Дунею чекали Раскольникова весь день. Надвечір Дуня пішла на квартиру брата, сподіваючись, що він прийде туди, Соня ж залишилася чекати вдома. Вона мучилася від страху, що Раскольников накладе на себе руки, тому зраділа, побачивши його живим. З першого погляду вона зрозуміла, що Раскольников зважився на рішучий крок. Соня зблідла. Він всміхнувся, сказав, що «прийшов за твоїми хрестами, Соню». Раскольников був сам не свій, говорив, прикро йому тільки те, що ті «будуть пальцями вказувати, ...ставити свої дурні запитання». Соня мовчки взяла два хрестика, перехрестилася, перехрестила його і собі одягнула мідний хрестик, йому на груди наділа кипарисовий. Раскольников уважно подивився на хрести, сказав, що кипарисовий,— це «простонародний» означає. Пригадав срібний хрест і образок, які зірвав з шиї лихварки і кинув їй на груди, додав, що йому тепер краще було б ті надіти. Соня попросила його перехреститися і помолитися. Він виконав це прохання, але якось несвідомо. Соня накинула на голову хустку, ту саму, якою вкривала її Катерина Іванівна, коли вона вперше повернулася «з панелі». Раскольникову стало тоскно. Він майже закричав, що почту йому не треба, сам дійде. Соня залишилася стояти посередині кімнати, Раскольников вийшов. Дорогою він думав, навіщо взагалі приходив до Соні, невже кохає її, чи, може, хрестів йому треба було. Ні, сказав сам собі Раскольников, треба було її сліз, треба було співчуття людини, а він же, негідник, розраховував тільки на себе, та не витримав. Залишалося вже недалеко йти до поліцейської «контори», коли він несподівано повернув вбік, пройшов мостом. Там сиділа якась баба, просила милостині. Він кинув останній п’ятак. Вийшов на Сінну площу. Несподівано він пригадав слова Соні про каяття. Наче вогнем охопило його всього, хлинули сльози. Тоді впав на коліна, поцілував землю. Хтось засміявся поруч з ним, його назвали п’яним. Слова «Я вбив», які він хотів сказати, так і не вимовилися. Однак він спокійно витримав всі ці крики і повернув до контори. Ноги не слухалися його, коли піднімався сходами. На мить він зупинився, щоб опанувати себе, увійти «людиною». У конторі майже не було людей, лише якийсь двірник. Несподівано почувся голос поручика Пороха, той впізнав Раскольникова. Порох просив пробачити за колишні підозри, жалкував, що раніше не знав про «літературні здібності» Раскольникова, тому не зрозумів і виняткової його вразливості, тепер це непорозуміння уладналося. Він запитав Раскольникова, у якій справі той прийшов. Раскольников сказав, що хотів бачити Заметова. Ілля Петрович розповів, що Заметов більше не працює, тут, хоче тепер якийсь іспит скласти, вчитися збирається, а вийде з нього неодмінно якийсь «нігіліст», який буде ображати «благородні особи». Тепер все перекрутилося, самогубств багато, сказав Порох. І розповів, що Свідригайлов застрелився. Раскольников здригнувся. Він відчув, як щось наче придавило його. Попрощався і пішов з контори. На дворі побачив Соню. Вона якось дико дивилася на Раскольникова. Він постояв, посміхнувся і повернув назад. Підійшов до Пороха, хотів говорити і не міг. Потім сів і чітко вимовив, що то він убив стару лихварку і сестру її Лізавету. «Ілля Петрович розкрив рота. Збіглися з усіх боків. Раскольников повторив своє показання».
Сторінки: 1 2 3 4 5 [ 6 ] 7