Частина п’ята
Той ранок, коли Раскольников був у Порфирія Петровича, став вирішальним і для Петра Петровича Лужина. За піч він багато передумав і нарешті зрозумів: розрив з Дунею — «факт остаточний», і виправити вже нічого не можна. Спочатку він спробував втішитися тим, що знайде собі іншу наречену, ще кращу, та це не допомагало. Він дуже шкодував, що зробив поспіхом кілька помилок. Навіщо, наприклад, було розповідати все про вчорашнє своєму молодшому другу Андрію Семеновичу Лебезятникову, з яким він тимчасово ділив помешкання, тепер той поглядав на Лужина насмішкувато. Матеріальні збитки, котрих зазнав Лужин, ще більше погіршили його настрій. Так хазяїн квартири, яку Лужин найняв, сподіваючись на шлюб, вимагав сплатити все за контрактом, незважаючи навіть на те, що квартиру цю повертали йому заново відремонтованою. Не хотіли повертати й задаток у меблевому магазині, хоча меблі навіть не перевезли на квартиру. Ці збитки навели Лужина на думку, що він зробив велику помилку, коли вирішив не давати нареченій грошей на придане. Якби дав, думав Лужин, то не відмовили б так легко, бо гроші треба було б повертати, та й совість замучила, що такого «щедрого і делікатного чоловіка» проганяють.
Лужин чув про поминки, які влаштовувала Катерина Іванівна, однак спершу не виявив ніякої зацікавленості, навіть коли його запросили на них. Тільки коли він довідався, що серед запрошених буде і Раскольников, наче замислився над чимось. Тоді він запитав Лебезятникова, чи піде той на поминки. Між Лужиним і Лебезятниковим склалися дивні стосунки. Вони з презирством і водночас із побоюванням ставилися один до одного. Лебезятников видавав себе за «прогресиста», говорив про емансипацію, громадянський шлюб, комуни. Та Лужин відчував: той сам добре не розуміє, що воно таке, бо «пристав до модної ідеї, ...аби стати карикатурою на все, чому вірно служить». Слухаючи Лебезятникова, Лужин зробив висновок, що всі «прогресисти» — «дурні». Утім, він побоювався їх, бо вони могли стати загрозою для нього, «викрити» його життєві принципи. Лужина цікавили не ідеї «молодого покоління прогресистів», а те, чи мали вони реальну силу. Якщо ж мали, то чи не можна до них пристати і мати з цього вигоду. Лебезятников спочатку охоче викладав Лужину новітні ідеї, але навіть він зрозумів, що Лужин «зовсім не та людина», за яку себе видає, що той з презирством ставиться до всіх, хто «не вміє жити». Тому Лебезятникова здивував інтерес Лужина до поминок. З ранку Лужин розміняв гроші і тепер сидів за столом і перераховував їх. Лебезятников робив вигляд, що дивиться на купу кредиток зневажливо, але у серці своєму відчував, що Лужин навмисне розклав гроші, аби принизити його. Лужин сказав, що Катерина Іванівна «дурепа», бо всі гроші, отримані від іншого «дурня», витратила на ці безглузді поминки. Він просив Лебезятникова, який добре ставиться до Соні, вважає її «професію» не ганьбою, а неминучим слідством довічних стосунків між чоловіками й жінками, привести дівчину для розмови, бо у нього «до неї є діло». Лебезятников привів Соню, дуже здивовану, зніяковілу. Лужин дав їй десять карбованців на сиріт Катерини Іванівни.
На поминки Мармеладова майже ніхто із запрошених не прийшов, зібралися лише ті, хто любив поїсти й випити на дурничку. Катерина Іванівна почувалась ображеною, бо сподівалася всім довести, що вона має «благородне серце й виховання», і запросила навіть тих, з ким ворогувала. Вона щиро зраділа Раскольникову, бо в її фантазії це був дуже почесний гість, який «незабаром очолить університетську кафедру». Раскольников відчуває, що розчарування Катерини. Іванівни погіршує її стан, спричиняє хворобливе роздратування. Катерині Іванівні була властива та особлива «гордість бідних», яка вимагала доводити геть усім, що вона не тільки не гірша, а навіть краща за інших, і виховували її не для такої долі. Тому вона дістала «похвальний лист», який вона отримала «при виході з гімназії», і показувала його всім, хто зібрався за столом. Поведінка Катерини Іванівни ставала все більш погордливою і незабаром між нею і квартирною хазяйкою спалахнула свара. У її розпалі до кімнати зайшов Лужин і звинуватив Соню у крадіжці 100 карбованців. Катерина Іванівна стала палко захищати Соню, бо «ніхто не знає, яка це дівчина». Вона сама вивернула кишені Соніної сукні, аби спростувати підозри. Але з кишені випало 100 рублів. Квартирна хазяйка закричала, що вона завжди підозрювала Соню у крадіжках. Соня, нічого не розуміючи, стояла наче мертва. Раскольников не зводив з неї очей. На галас зійшлися майже всі мешканці квартири — ті, хто не прийшов на поминки. З’явився і Лебезятников, який засвідчив, що Лужин навмисне підсунув гроші Соні. Він був у кімнаті під час розмови Соні й Лужина і бачив, як той нишком поклав дівчині у кишеню банкноту. Тоді він вирішив, що Лужин чинить благородно, намагаючись уникнути зайвих висловів вдячності. Лебезятников подумав навіть, що Соня може не помітити тих грошей і загубити їх. Тому й зайшов про них сказати. Тепер він бачив, що Лужин зводить наклеп на Соню, але не міг зрозуміти, навіщо це тому було потрібно. Пояснив усе Раскольников. Лужин хотів звинуватити Соню, аби довести, що вона «безчесна», тому Раскольников не мав права захищати її, тим більше садити поруч із сестрою. Тоді б Лужин міг сподіватися на відновлення стосунків з Дунею, бо став би в її очах благодійником, «який попереджував про характер цієї дівиці». Лужин бачив, що Раскольникову всі вірять, а його осуджують, навіть ганьблять. Та й виду не показав, навпаки, поводився зухвало. Продираючись крізь натовп до дверей, погрожував притягти Соню до кримінальної відповідальності. Лебезятников гнівно закричав, щоб Лужин негайно забирався геть із його кімнати. Як тільки той вийшов, Соня не витримала й розридалася. Вона завжди відчувала себе беззахисною, але тільки тепер усвідомила все повною мірою. Залишивши всіх, Соня біжить додому. Квартирна хазяйка жене Катерину Іванівну з квартири, бо один з колишніх «друзів» Мармеладова, намагаючись не тільки словами образити Лужина, жбурнув у того склянку, але вцілив у хазяйку. Цього вона вже витримати не могла. Катерина Іванівна вибігла на вулицю «шукати справедливості». Полечка з меншими дітьми забилася у кутку, чекаючи на матір. Квартирна хазяйка кричала і кидала речі Мармеладових на підлогу. Мешканці квартири теж кричали, обговорюючи пережиті щойно події, хтось затягнув пісню. Раскольников подумав, що йому «вже час настав». Він пішов до Соні.
До квартири Капернаумова Раскольииков підійшов майже знесилений, відчуваючи страх. Він обіцяв Соні, що скаже, якщо прийде, хто вбив Лізавету. Тепер роздумував, чи треба про це говорити. Та відчував, що не тільки треба, а й неможливо не говорити. Він відчинив двері. Соня сиділа на тому самому місті, де вчора сидів він, встала й пішла йому назустріч, наче чекала на нього. Вони зійшлися на середині кімнати. Соня поспішно промовила: «Щоб зі мною без вас було б!». Видно, вона чекала на нього тільки, щоб вимовити ці слова. Він пройшов далі, сів на те місце, з якого Соня тільки-но піднялася. Вона стала перед ним, як учора. Голос Раскольникова тремтів, коли він спитав, чи зрозуміла вона, що «все упиралося у суспільний стан і відповідні тому звички». Соня про сила не говорити з нею, як учора, бо вже досить намучилася, і запитала, що там у Катерини Іванівни. Довідавшись, що та «правди пішла шукати», хотіла бігти до дітей. Раскольников роздратовано просив її побути з ним, бо у «вас вічно одне й теж, тільки й думки, що про тих». Соня нерішуче сіла. Раскольников мовчав, щось обмірковуючи. Потім запитав: якби Соня знала про наміри Лужина заздалегідь, знала, що через нього Катерина Іванівна і діти на смерть і злидні приречені, і від неї залежало, кому з них жити — Лужину чи Катерині Іванівні, то кому б вона віддала перевагу? Соня дивилась на нього дуже уважно й несподівано сказала, що вона очікувала якогось «такого» питання. Раскольников наполягав на відповіді. Не їй вирішувати, кому жити, а кому помирати, відказала Соня, не може такого бути, щоб це залежало від її рішення. Хай краще не мучить її, попросила Соня, і, не витримавши, гірко заплакала. Раскольникову стало тоскно, він майже ненавидів її тепер. Потім злякався цього почуття, подивився на Соню, зустрів її погляд, сповнений сумом, жалем, співчуттям і любов’ю; ненависть його зникла. Тоді він зрозумів, що «та хвилина настала». Раскольников нічого не міг вимовити, бо зовсім не так уявляв, що «виголосить» все; не розумів, що з ним робиться. Соня відчула, як він страждає. Раскольников нагадав, що обіцяв сказати, хто Лізавету вбив. Він якось плутано намагався пояснити, що той, хто це зробив, не мав наміру вбивати Лізавету, а тільки хотів вбити стару лихварку. Соня, не зводячи очей, дивилася на нього. Невже вона ще не здогадалася, спитав Раскольников. Соня відповіла ледь чутно: «Ні». Хай подивиться тоді на нього, сказав Раскольников. У цю мить йому здалося, що дивиться на нього не Соня, а Лізавета, такий самий вираз був на обличчі тої, коли він підходив з сокирою. Жах Соні передався і Раскольникову, на його обличчі теж з’явився той самий вираз. «Угадала?» — прошепотів він. Соня страшно закричала: «Господи!», безсило впала на ліжко, але через хвилю підвелась, схопила обидві руки Раскольникова і, стискаючи їх, дивилася в обличчя, наче хотіла побачити, хоч яку-небудь останню надію. Та надії не було. Навіть згодом, пригадуючи цю хвилину, вона дивувалась, чому так відразу повірила. Соня схопилася на ноги, пішла, але повернулась і, не відаючи чому, впала перед ним на коліна. «Що ж ви із собою зробили!» — у відчаї вигукнула Соня. Раскольников просить Соню не покидати його, і вона обіцяє піти за ним усюди, навіть на каторгу. Раскольников відповів, що на каторгу він як раз і не поспішає. Соня вражена: як же він житиме серед людей з таким тягарем на душі. Вона намагалася зрозуміти, чому він це зробив. «Ти був голодний! ти... матері хотів допомогти? Так?» Їй спало на думку, що й гроші, які він дав Катерині Іванівні, були грошима вбивці. Раскольников заспокоїв її: ці гроші мати йому дала, А «ті» гроші він поклав під камінь, нічого собі не взяв. Соня запитала: навіщо ж тоді грабував. Раскольников сказав, що він був би тепер щасливий, якби зарізав через голод. Втім, додав він, Соня нічого не зрозуміє, тільки замучиться. Соня просила розповісти їй усе, вона «у собі все зрозуміє». Раскольников силкується пояснити їй свій вчинок. Він навів приклад Наполеона, який переступив через кров заради своєї мети, поза всякими сумнівами, той зміг би, не вагаючись, переступити через смерть «гидкої лихварки». От і він, Раскольников, «за прикладом авторитету», теж убив. Соня просила його говорити прямо, не вдаючись до прикладів. Тоді Раскольпиков сказав, що вбив, бо хотів полегшити життя матері, сестрі, використати «ті» гроші, щоб стати на «нову дорогу». Соня із сумом відчула, що він знов говорить «не те». Раскольников сказав, наче перекопуючи її і себе, що він тільки «вошу вбив», яка сама кров пила. Соня заперечила: людина не воша. Тепер Раскольников і сам це зрозумів. Він утретє намагався пояснити, чому зважився на вбивство. Казав, що міг би утримувати себе в університеті, та не захотів, бо на весь світ Божий «озлився». «Як павук тоді у куток забився». Він знав, що люди ніколи не зміняться й будуть кривдити один одного завжди. Той, хто має силу духу й розуму, той над ними й володар. Він зрозумів, що влада дається тому, хто насмілиться її сам узяти. Ось тоді він і захотів «насмілитись». Пішов на злочин не тому, що матері хотів допомогти, не тому, що хотів гроші використати й стати «благодійником» людства. Вбив тільки тому, що йому скоріш захотілося знати: хто він сам: «людина» чи «воша», «твар тремтяча» чи «право має». Убивати ніхто не має права, скрикнула Соня. Раскольников у безмежній тузі відповів, що він себе вбив, а не стару. Потім у відчаї спитав, що ж йому тепер робити. Соня палко сказала, хай тепер же піде на перехрестя, вклониться, поцілує землю, яку осквернив, а потім поклониться світові на всі чотири сторони і скаже вголос, що він убивця. Ця палкість вразила його. Він похмуро допитувався, що ж вона радить: йти на каторгу? Соня тільки сказала, що він має прийняти страждання, цим спокутують гріхи, адже без людей не зможе прожити. Раскольников відмовився «йти до них», бо «вони» нічого не зрозуміють, скажуть тільки, що «боягуз він і дурень». Соня простягнула до нього руки і твердила одне: «Замучишся». Раскольников сподівається, що він «звикне», розповідає про підозри, які мають «законники», просить приходити до Нього у острог, коли його посадять за тими підозрами. Вони сиділи поруч, все вже було сказано. Раскольникову раптом стало боляче, що його так люблять. Він пішов до Соні, бо хотів хоча б частину своїх мук скинути з плеч, «і раптом, коли все серце її привернулось до нього, він враз відчув і усвідомив, що став небувало нещаснішим». Тоді він сказав, що краще їй не ходити до нього, коли він в острозі сидітиме. Соня на це не відповіла, запитала, чи є на ньому хрест. Він навіть питання її не зрозумів. Тоді вона подала йому свій, кипарисовий, а собі залишила мідний, який дала їй Лізавета. «Разом страждати підемо, разом хрест Понесемо». Раскольников простягнув руку, бо не хотів її засмучувати, але в мить відсахнувся. Сказав: «Потім». Вона погодилась, як підуть на страждання, так вона сама надіне на нього цей хрест. Несподівано у двері постукали. Прийшов стривожений Лебезятников. Він розповів, що Катерина Іванівна ходила до генерала, колишнього начальника покійного Мармеладова, її вигнали. Тепер вона робить дітям якісь шапочки, говорить, що піде на вулицю шарманку крутити, а діти будуть танцювати, гроші збирати, обіцяє, що кожного дня ходитиме під вікна того генерала. Соня не дослухала, кинулася з кімнати, одягаючи на бігу капелюшок. Раскольников вийшов із Лебезятниковим. Той намагався розвивати свої теорії, але Раскольников, не слухаючи, повернув додому. Він знову відчув, як тоскно йому тепер у своїй комірчині. Дивна думка прийшла в голову: може на каторзі краще. Несподівано двері відчинилися й у кімнату увійшла Дуня. Разуміхін розповів їй все. Тепер вона знала, що Раскольникова підозрюють у вбивстві. Дуня сказала, що якби її гнітило таке велике горе, вона б теж відійшла від людей. Потім запевнила брата: мати від неї нічого не узнає, вона сама її втішить. На прощання Дуня просила брата, якщо йому знадобиться її життя, гукнути її, і вона прийде. Сестра повернулася йти. Раскольников зупинив її, кажучи, що Дмитро Прокопович Разуміхін дуже гарна людина: діловий, чесний, працелюбний і здатний на сильне кохання. Дуня зашарілася, потім стривожено запитала, невже вони на вік прощаються, що він такий заповіт робить. Раскольников відійшов до вікна. Дуия мовчки вийшла. Була хвилина, коли йому хотілося пригорнути її до себе, навіть сказати, все, як Соні. Але він подумав, що потім сестра здригнеться, коли зрозуміє, що її вбивця обнімав. Він подумав про Соню. Зненацька він узяв свого кашкета і вийшов на вулицю. Деякий час він бродив навмання. Несподівано його гукнули, то був Лебезятников, який розшукував Раскольникова. Катерина Іванівна викопала свою обіцянку і вивела дітей на вулицю, сама «калатає у сковороду, а дітей примушує танцювати, за ними дурні люди біжать». Неподалік від дому, де мешкала Соня, Раскольников дійсно побачив невелику юрбу, почув голос Катерини Іванівни, щоправда, сковороди вона не мала, але давала настанови, як танцювати «дітям із благородного дому». Соня ходила за нею і просила повернутися додому. Катерина Іванівна не погоджувалася, казала Соні, що ту вже «достатньо помучили». Раскольников теж спробував переконати Катерину Іванівну, однак вона вже не чула голосу розуму. Вона збирається кинутися у ноги царю, бо він «захистить сиріт», а «той генерал утратить місце». Діти плакали, мати примушувала їх співати французькою, співала сама. Якийсь чиновник подає їй три карбованці, городовий вимагав «припинити бешкети». Менші діти, перелякані городовим і натовпом, кинулись тікати. Катерина Іванівна побігла за ними, але впала, кров хлинула з її горла. Чиновник, який подав три рублі, говорить, що незабаром вона помре. Соня благає перенести Катерину Іванівну до неї на квартиру. Чиновник і городовий допомагають. У кімнату Соні набилося чимало народу, серед них Раскольников із здивуванням побачив Свідригайлова. Посилають за лікарем, хоча чиновник і каже, що той уже зайвий. Катерина Іванівна прощається з дітьми, «передає їх Соні з рук на руки», відмовляється він священика, говорить, що гріхів на ній немає. Потім марить, і через кілька хвилин помирає. Соня падає на груди покійниці, Поля цілує матері ноги.. Менші діти, одягнуті ще у «капелюшки», голосно кричать. Звідкись на ліжку взявся «похвальний лист», яким так пишалася Катерина Іванівна, Раскольников сам його бачив. Свідригайлов відводить Раскольникова «на два слова». Говорить, що похорон бере на свій кошт, Полечку і двох менших береться влаштувати у сирітський притулок, де «ліпше», до повноліття кладе на кожного по півтори тисячі рублів, аби Соня «зовсім була спокійна». Просить передати Дуні, що так він розпорядився тими грошима, які пропонував їй. Раскольников запитує, чого це він так розщедрився. Свідригайлов відповідає, що покійниця була не «воша», і далі цитує те, що говорив Раскольииков Соні. Той відсахнувся і дико глянув на Свідригайлова, який, сміючись, пояснює, що він Сонін сусід, живе у мадам Рессліх. Раскольников, мовляв, його дуже зацікавив, він же говорив, що вони зійдуться, ось і зійшлись.
Сторінки: 1 2 3 4 [ 5 ] 6 7