Частина четверта
Раскольникову здалося, що сон його триває, бо не могло такого бути, щоб перед ним дійсно стояв Свідригайлов. Здавалося, гість не здивувався, що його приймають за марення, а спробував переконати у реальності свого існування. Він сказав, що прийшов у важливій справі, яка стосується Авдотьї Романівни, і розраховує на допомогу Раскольникова. Той відповів, щоб на нього не розраховували. Тоді Свідригайлов виклав події, відомі Раскольникову, під своїм кутом зору. Він не винен у тому, що закохався у Дуню, бо це «не з нашого веління робиться». Тому, можливо, він сам жертва, а не нелюд, як про нього думають. Його наміри щодо Дуні були благородні: хотів обопільне щастя влаштувати. І ніякого сорому Дуня б не зазнала, якби не прикрий випадок, і не підслухала їхню з Дунею розмову Марфа Петрівна. Раскольников зауважив, що ту він таки «уходив». Свідригайлов запевнив, що совість його спокійна, він не винен і у смерті дружини, «бо тільки два рази її батіжком ударив, навіть слідів не лишилося», а померла та від апоплексичного нападу. Вони взагалі жили мирно, за час подружнього життя він тільки двічі, бодай тричі вдарив дружину батогом, бо «зустрічаються такі підбурливі» жінки, що «немає жодного прогресиста, який міг би за себе ручатися». Раскольников здивувався якійсь надмірній балакучості Свідригайлова і тому, як той не ображається на дошкульні запитання, але деяких начебто не чує. Раскольников зрозумів, що відвідувач має якийсь твердий намір. Свідригайлов, ніби прочитавши думки Раскольникова, пояснив, що йому нудно. Вже кілька днів він майже ні з ким не розмовляв, а тепер відчув, що між ним і Раскольниковим багато спільного. Свідригайлов розповів, що в молоді роки був шулером, за борги посадили його у тюрму. Тут і підвернулася Марфа Петрівна, яка викупила його за «тридцять тисяч срібників». Вони взяли шлюб, і дружина повезла його у своє село, «наче який скарб». Там прожили вони сім років. Вона була старша за нього, кохала дуже, але все життя тримала проти нього документ на ті тридцять тисяч, про всяк випадок, щоб не здумав бунтувати. Це не дуже гнітило Свідригайлова, бо йому нічого не хотілося. За кордон вона сама пропонувала їхати, та він не хотів, бо бував там змолоду й сумував якось по-справжньому, на батьківщині краще: тут завжди інших винуватиш, а себе виправдовуєш. Рік тому вона подарувала йому цей борговий документ на іменини, додавши до нього значну суму грошей. Раскольников зауважив, що Свідригайлов неначе скучає без Марфи Петрівни. Може й так, погодився той. І запитав, чи вірить Раскольников у привидів, і розповів, з дивною кривою посмішкою, що покійниця вже тричі приходила до нього. Раскольников розхвилювався і несподівано сказав, що він був певен: із Свідригайловим повинно відбуватися щось подібне. Тепер здивувався Свідригайлов: чому Раскольников так подумав, чи не тому, що між ними дійсно є щось спільне. Раскольников поцікавився, що казала покійниця, коли приходила. Свідригайлов відповів, що говорила вона про якісь дрібниці, і саме це дивно сердило його. Одного разу йому вже являвся привид: мав він кріпака Фільку, той помер, а Свідригайлов забувся й гукнув того кріпака, ось тоді привид і прийшов; довелося прогнати, більше не приходив. Раскольников порадив Свідригайлову звернутися до лікаря. Той розумів, що хворий, але сам не знав на що: звісно, що привиди являються тільки хворим людям, та це не доводить, що їх, привидів, не існує. Він запропонував. Раскольникову такі міркування: можливо, здоровій людині не треба бачити привидів, бо вона живе земним життям але, «для порядку». А якщо людина захворіла й порушився той «земний порядок в організмі», то відразу починає впливати інший світ, і чим більше людина хвора, тим більше той інший світ на неї впливає, а коли людина помирає, то й зовсім переходить туди. Свідригайлов сказав, якщо Раскольников вірить у майбутнє життя, то може повірити і його міркуванням. Шкода тільки, вів далі задумливо Свідригайлов, що на тому світі, можливо, нічого не існує, крім павуків. Раскольников подумав, що перед ним божевільний. . Невже не можна уявити нічого справедливішого за тих павуків, запитав Раскольников. Свідригайлов посміхнувся: можливо, це і є найсправедливішим. Раскольников відчув, як йому стало холодно від тих слів. Свідригайлов подивився на Раскольникова і розсміявся: вони таки «одного поля ягоди». Раскольников, наче хотів скоріш припинити цю розмову, просив Свідригайлова пояснити нарешті мету його візиту. Той пропонує свою допомогу, аби перешкодити Лужину одружитися з Дунею. Остання Свідригайлова свара з дружиною була саме через те, що Марфа Петрівна взялась упорати цей шлюб. Свідригайлов запевнив, що він не про власні інтереси дбає. А хоче тільки, щоб Дуня не виходила за Лужина, тому хоче дати їй десять тисяч карбованців, які стануть компенсацією для неї і позбавлять необхідності виходити заміж заради грошей. До Раскольникова він прийшов, щоб той передав його пропозицію Дуні. Раскольников аж дивувався зухвалості Свідригайлова і відмовився навіть говорити про це із сестрою. Тоді Свідригайлов сказав, що змушений буде сам зробити таку пропозицію. Він підкреслив, що у його намірах немає нічого корисливого, і всі незабаром переконаються в цьому — він збирається у «вояж» і більше нікого не потурбує. Ці гроші — не плата Дуні за неприємності, яких він їй завдав, а свідчення щирого каяття: не все ж йому погані справи чинити. Говорив усе це Свідригайлов спокійно й холодно. На кінець візиту просив Раскольникова сприяти єдиному, останньому, побаченню з Дунею. Уже прощаючись із Раскольниковим, він сказав, що Марфа Петрівна залишила Дуні у спадок три тисячі і найближчим часом та зможе отримати ці гроші. Виходячи, Свідригайлов наштовхнувся у дверях на Разуміхіна.
Було вже близько восьмої. Раскольников з Разуміхіним поспішали у «номери» до Дуні й Пульхерії Олександрівни. Вони хотіли прийти туди раніше Лужина. Дорогою Раскольников просив Разуміхіна оберігати Дуню від Свідригайлова, бо той дуже дивний і, здається, на щось зважився Разуміхін, вдячний за таку довіру, запевнив, що зробить усе для Дуні. Потім він розповів про свій візит до Порфирія Петровича. Заметов ще сидів у слідчого, і розмови якось не вийшло: обидва наче не розуміли, про що говорить Разуміхін, а він не наважився відверто звинуватити їх у підозрах щодо Раскольникова. Разуміхін порадив Раскольникову «наплювати на ті підозри». Раскольников уперше подумав: як поведеться Разуміхін, коли дізнається, що саме він убивця.
З Лужиним вони зустрілися у коридорі, тому всі троє увійшли у «номер» разом, не кланяючись, не розмовляючи. Молоді люди пройшли до кімнати, а Лужин трохи відстав у передпокої. Пульхерія Олександрівна вийшла зустріти його на порозі. Дуня віталася з братом. Сіли за стіл, на якому кипів самовар. Всі помовчали. Лужин хотів ще у передпокої повернутися й піти, якщо так поставилися до його вимоги, але не наважився. До того ж Лужин розсудив, що краще все знати, покарати він ще встигне. Пульхерія Олександрівна відрекомендувала Лужину Разуміхіна, зауваживши, що той падав їм допомоги, якої вони так потребували минулого дня. Знов помовчали. Пульхерія Олександрівна вдалась до перевіреного засобу: заговорила про смерть Марфи Петрівни. Лужин, поінформований у цій справі, сповістив про приїзд Свідригайлова і розповів історію, яку знав зі слів Марфи Петрівни. Історія та була темна. Свідригайлов мав якісь справи з лихваркою Рессліх. У тої жила далека родичка, чотирнадцятирічна німа дівчина. Рессліх ненавиділа родичку, била її. Дівчину знайшли мертву на горищі. Слідство признало, що вона повісилася сама. Але потім надійшов донос, наче Свідригайлов «образив дівчину», і саме це стало причиною самогубства. Завдяки грошам Марфи Петрівни донос ліквідували, все обмежилося чутками. Лужин нагадав також Дуні про кріпака Пилипа, якого катування Свідригайлова звели у могилу. Дуня заперечила, що Пилип був «домашній філософ», іпохондрик, і наклав на себе руки скоріш через насмішки, ніж через катування Свідригайлова, при ній же той ставився до своїх людей добре, попи навіть любили його, хоча й винуватили у смерті Пилипа. Лужин натякнув на прихильніше ставлення Дуні до Свідригайлова після смерті Марфи Петрівни. Небіжчиця, напевне, залишила чоловіку небагато, та й того на довго не вистачить «людині з такими звичками». Раскольииков несподівано повідомив, що Свідригайлов тільки-но був у нього з однією пропозицією до Дуні, сповістив також, що Марфа Петрівна залишила їй три тисячі. Пульхерія Олександрівна подякувала Богу за доброту, але, перехрестившись, із страхом запитала, що ж то за пропозиція. Раскольников не хотів тепер про це говорити. Лужин встав і, посилаючись на справу, попрощався. Дуня просила його залишитися, нагадавши, що він збирався поговорити з «матінкою». Лужин відповів: якщо Раскольников не хоче говорити при ньому про Свідригайлова, то він теж відмовляється щось обговорювати у присутності «інших». Дуня запропонувала нареченому помиритися з її братом: якщо той дійсно образив Лужина, то він «повинен» і «буде» просити в нього пробачення. Обидва поставили перед нею вимогу «або я, або він», тому тепер, сказала Дуня, вона теж повинна або примирити їх, або віддати комусь із них перевагу. Це її рішення стало сюрпризом для обох. Лужин образився вже тим, що його поставили на один щабель із «погордливим юнаком», мовляв, не знав, як мало він важить для Дуні. Почувши ці слова, Дуня у запалі відповіла: Лужин дорікає, що вона дає йому малу ціпу, але ж вона рівняє його з тим, хто був для все життя найдорожчим! Раскольников мовчки і їдко посміхнувся. Лужин не сприйняв цього зауваження нареченої, навпаки, тон його слів ставав усе більш дошкульний, наче він «дібрав смаку». Він звинуватив Пульхерію Олександрівну у тому, що вона у листі до сина невірно виклала його, Лужина, слова, а це дало підстави Раскольникову зневажати нареченого сестри. Пульхерія Олександрівна, напевне, не таких слів чекала від майбутнього зятя, навіть розгубилася на мить, спробувала виправдатися, пояснити. З властивим їй почуттям гідності сказала: кращий доказ її і Дуніного ставлення до Лужина те, що вони поїхали за ним до Петербурга. Пульхерія Олександрівна, в свою чергу, звинуватила Лужина у наклепі на сина: наче той віддав гроші дочці небіжчика, а не вдові на похорон. Лужин вимагає, щоб Раскольников спростував той факт, що Соня — «особа недостойна». Раскольников відповів, що Лужин і «мізинця не вартий» тієї «нещасної дівчини». Лужин запитав, чи наважився б Раскольников посадити «ту дівчину» поруч із матір’ю і сестрою. Раскольников одказав, що він вже зробив це. Лужин посміхнувся погордливо і більше до нього не говорив, а звертався тільки до Дуні і Пульхерії Олександрівни з вимогою позбавити його можливості коли-небудь ще бачити Раскольникова. Ображена формою наказу, Пульхерія Олександрівна нагадує Лужину, що тепер вона з дочкою і так у його владі, тому сподівалася на його «делікатність і поблажливість». Лужин уїдливо зазначив: звістка про три тисячі, успадковані від Марфи Петрівни, дуже їх змінила, вони вже свою волю показують. Дуня роздратовано зауважила: слова Лужина доводять, що він дійсно розраховував на їхню безпомічність. І коли він у запалі натякнув нареченій, що зміни у її поводженні з ним спричинені ще й секретними пропозиціями Свідригайлова, які, мабуть, мають для неї «капітальне» і «приємне значення», розгнівана Луня веліла йому йти геть. Лужин не чекав такого кіпця. Він не повірив, що його проганяють назавжди. Втративши владу над собою, він майже кричав, що має право протестувати, пригадав про витрати на них. Пульхерія Олександрівна гаряче вступилася за дочку; Лужин на має права так до неї говорити! Потім додала, що винні в усьому самі, бо на «несправедливе діло пішли». Лужин вже майже не володів собою, він пригадав навіть плітки про Дуню і Свідригайлова, пошкодував, що недослухався «громадського глосу». Разуміхін був готовий побити Лужина. Раскольников, стримуючи приятеля, встав і тихо, але твердо повторив Лужину слова сестри: «Йдіть геть!».
Лужин вийшов з твердим наміром помститися Раскольникову і якось заладнати справу. Він давно вже мріяв одружитися з молодою, бідною і вродливою дівчиною, аби та все життя мала його за благодійника і володаря. Краса Дуні, її освіченість і сила характеру зачарували його. Він розумів, що така дружина може допомогти навіть зробити кар’єру, приверне до себе увагу, створить йому необхідний «ореол». Тепер з вини Раскольникова ці сподівання гинули. Лужину здавалося, що то був якийсь безглуздий жарт: він тільки трішечки дозволив собі показати свою владу над нещасними жінками, «пожартувати», а кінчилося так серйозно. Він вірив, що назавтра все виправить. Чомусь йому пригадався Разуміхін, але він скоро заспокоївся: не могли ж його рівняти з тим студентом! Єдиним небезпечним суперником Лужин вважав Свідригайлова.
Раскольников тим часом розповідав про пропозицію Свідригайлова. Дуня запитала, як той показався брату. Раскольников відверто сказав, що не дуже зрозумів Свідригайлова, але у ньому багато дивного. Він коротко переказав все, що той говорив, і Дуня зрозуміла: Свідригайлов задумав щось жахливе. Разуміхін був щасливий, що Дуня відмовила Лужину, тепер він сам міг подбати про неї. Він виголосив цілу програму майбутнього спільного існування і пропонував зайнятися книговидавницькою справою: тисячу карбованців він візьме у свого дядька, тисячу з грошей від Марфи Петрівни дасть Дуня. Головне, що всі тепер будуть разом. Раскольников несподівано зібрався йти. Він просив рідних деякий час не турбувати його: він або сам прийде, коли зможе, або вони «про все довідаються». Можливо, казав Раскольников, вони бачаться востаннє. Мати була у відчаї. Дуня назвала брата «бездушним егоїстом». Разуміхін, стримуючи її, тихо сказав, що Раскольников божевільний, вона сама «бездушна егоїстка», якщо не розуміє цього. Разуміхін наздогнав, Раскольникова у коридорі, той чекав на нього. Раскольпиков просив не кидати напризволяще сестру і мати, а його «залишити». Разуміхін на все життя запам’ятав ту хвилину, коли вони вдвох стояли у напівтемному коридорі і дивилися один одному в очі. Разуміхін здригнувся, якась страшна думка майнула у його голові, він зблід. Раскольников зрозумів, про що той здогадався, і швидко вийшов на вулицю. Разуміхін повернувся до Дуні і Пульхерії Олександрівни. Він заспокоював їх, клявся, що зробить все, аби вилікувати Раскольникова. Від цього вечора Разуміхін став для них і сином, і братом.
Раскольников попрямував до будинку, де жила Соня. Будинок цей був старий, триповерховий. Раскольников ледве відшукав у кутку двору вузькі й темні сходи, піднявся на другий поверх і вийшов на галерею. Він ходив у темряві, шукаючи входу до Капернаумових, коли раптом якісь двері розчинились: перед ним стояла перелякана Соня, а у маленькому передпокої горіла свічка. Раскольников пішов до кімнати, Соня за ним. Це була велика, але дуже низька кімната; зліва у стіні були зачинені тепер двері до господарів квартири, у стіні праворуч — двері у сусідню квартиру мадам Рессліх, яких ніколи не відкривали. Стіна, що трьома вікнами виходила на канаву, перерізала кімнату якось криво, тому один кут був дуже гострий, а інший, навпаки, потворно тупий. Меблів у кімнаті майже не було; ліжко, стіл, два стільці, комод, здавалося, губилися в пустоті. Соня мовчки дивилася на свого гостя, який так уважно й безцеремонно оглядав її помешкання. її почало аж трясти, ніби стояла вона перед суддею й володарем своєї долі. Нарешті Раскольников заговорив. Він запитав, котра година. Соня відповіла, що одинадцята. Тоді Раскольников похмуро промовив, що прийшов сказати одне слово, бо, можливо, вони більше ніколи не побачаться. Тільки тепер він помітив, що Соня все ще стоїть перед ним. Голос його став тихим і лагідним, а погляд співчутливим. Він узяв її за руку, із жалем сказав: яка вона худенька, а пальці, яку мертвої. Слабка посмішка змінила обличчя Соні, вона тихо відповіла, що завжди була така, навіть коли жила вдома. Настрій Раскольникова знову перемінився, різко й похмуро сказав, що батько її все про неї розповів. Соня зніяковіла. Потім прошепотіла, що наче бачила покійного батька сьогодні, коли на вулиці «гуляла». Але Раскольников не дав їй договорити. Він став розпитувати про її життя вдома, про Катерину Іванівну. Соня любила і жаліла мачуху, бо та така нещасна, але добра, і, як дитина, шукає справедливості, не хоче зрозуміти, що не буває ЇЇ між людьми; у ній ніби живуть дві різні людини: то вона фантазує й мріє про щасливе життя, то головою об стіну б’ється з відчаю. Соня дорікала собі, що була жорстокою, до батька й мачухи: минулого тижня зайшла до них, батько просив почитати, голова йому боліла, а Соня не почитала, бо йти треба було, а заходила, щоб показати Катерині Іванівни нові комірці, що Лізавета принесла, попросила мачуха подарувати їй ті комірці, а Соня сказала, що вони їй не потрібні, бо й сукні не має. Раскольников здивувався: Соня знала Лізавету. Потім сказав, що Катерина Іванівна хвора на сухоти і незабаром помре, куди ж тоді діти подінуться. Полечка, мовляв, як і Соня, на вулицю піде. Соня закричала, наче її ножем ударили, що Бог такого жаху не допустить, захистить. Раскольников якось злорадно розсміявся й сказав, що, може, Бога і немає зовсім. Обличчя Соні раптом змінилося, з невимовним докором вона подивилася на Раскольникова, нічого не промовила, тільки заплакала гірко-гірко. Раскольников підійшов до неї, взяв руками за плечі, подивився в. обличчя. Несподівано він став на коліна і поцілував їй ногу. Соня з жахом відсахнулась, як від божевільного. Вона відчула, як болісно стиснулося серце. Раскольников підвівся з колін, якось дико мовив, що то він не їй уклонився, а «усьому стражданню людському», відійшов до вікна. Помовчав хвилину, повернувся до Соні. Розповів, як сказав Лужину, що той і мізинця її не важить, і що він честь зробив сестрі своїй, коли посадив поруч із нею Соню. Бідолашна Соня закричала, що вона грішниця, чому він так говорить! У запалі Раскольников сказав, що вона дійсно грішниця, та насамперед тому, що марно жертву свою принесла, бо нікому тим не допомогла, нікого не врятувала. Як вона може так жити, чому не наклала на себе руки, запитав Раскольников. Соня зовсім не здивувалася, почувши його запитання, вона тільки тихо сказала: «А що ж буде з ними?». Раскольников зрозумів, що така думка не нова для Соні, зрозумів і те, як багато важать для неї Катерина Іванівна і діти. Але він не міг збагнути, звідки Соня брала сили, щоб витримати всі страждання, не збожеволіти. Несподівано подумав, а чому, власне, він вважає, що вона не божевільна: сидить над прірвою і не., хоче чути, коли їй про це говорять, напевне, чуда чекає. Він спитав, чи часто молиться вона Богу. Соня мовчала, потім прошепотіла, що вона без Бога — ніщо. Раскольников продовжував ЇЇ мучити: а що Бог за це їй дає? Соня глянула на нього суворо. Новий вираз її обличчя вразив Раскольникова. «Юродива»,— подумав він. Тоді тільки помітив на комоді Євангеліє, запитав, звідки ця книга. Соня відповіла, що то Лізавета принесла на її прохання. Раскольников здивувався, все у Соні здавалося йому тепер дивним. Він попросив прочитати про воскресіння Лазаря. Соня вагалася, сказала: хіба сам не читав, чи у церкві не чув. Раскольников одказав, що не ходить до церкви, і спитав, чи часто вона ходить. Соня відчувала, що не має права ходити часто, але на похорон батька піде, була і минулого тижня: на заупокійній службі по Лізаветі. Голова Раскольникова пішла обертом: Соня дружила з Лізаветою, читали разом Євангеліє, говорили. Він не міг більше витримати, закричав, щоб вона читала про Лазаря. Соня почала читати. Спочатку голос її не слухався, та чим далі набирав сили. Раскольников зрозумів: у притчі про воскресіння Ісусом Лазаря — таємниця сутності самої Соні, вона вірить у можливість воскресіння, у добро й справедливість Бога, і це дає їй сили жити. Соня закінчила читати, деякий час вони мовчали. Потім Раскольников сказав, що кинув своїх рідних, прийшов до неї, бо вони обоє прокляті, тому йти їм разом. Соня нічого не зрозуміла. Він і не намагався щось пояснити, говорив, що вона теж «переступила», «тільки своє життя стратила», тому йти їм одним шляхом, бо треба все поламати, взяти на себе страждання, а головне — владу «надусім людським мурашником», «якщо завтра не прийду, почуєш про все сама, тоді пригадай мої слова... Якщо ж прийду завтра, то скажу, хто вбив Лізавету». Раскольников вийшов. Соня не могла розумом усього осягнути, але відчула, що він дуже нещасний. Усю ніч Соня була, наче в лихоманці.
Розмову Соні з Раскольниковим підслухав Свідригайлов. Він був саме за тими дверима, які відділяли її помешкання від квартири мадам Рессліх, у кімнаті, яку Соня звикла вважати нежилою. Коли Раскольников пішов, Свідригайлов зайшов до себе, взяв стілець і приніс його до тих дверей, що вели у кімнату Соні, бо розмова, почута ним, здалася йому дуже цікавою. Він хотів почути її продовження, але не збирався знову стояти цілу годину на ногах.
Наступного ранку, рівно об одинадцятій годині, Раскольников прийшов у поліцію і попросив доповісти про себе Порфирію Петровичу. Він здивувався, що його довго не кликали, бо вважав, що слідчий відразу ж на нього накинеться. Довге очікування так розлютило його, що він утратив свій страх перед Порфирієм Петровичем і вирішив виграти цей бій з «законником». Саме у цю мить його й запросили до Порфирія Петровича. Слідчий добре розумів психологію Раскольникова. Спочатку він навмисне говорив про речі, які не мали жодного відношення до злочину, намагався відволікти увагу Раскольникова або вивести його з рівноваги. Потім розповів, як злочинці попадаються, навів приклад: «один натуру свою не врахував, все добре зробив, а потім у самий непідходящий момент свідомість утратив». Раскольников, розуміючи, що його підозрюють у вбивстві, не міг більше стримуватися, закричав: «Не дозволю!». Порфирій Петрович сказав, що йому відомі всі «подвиги» Раскольникова, наприклад, як той приходив на квартиру вбитої лихварки. На якусь мить Раскольникову здалося, що Порфирій Петрович ніби підказує йому, як треба поводитись, щоб виправдали: хворий був, мовляв, не розумів, що робить. Раскольников крикнув, що він сповна розуму, якщо ж слідчий має докази, хай представить їх. Він хотів вийти, але Порфирій затримав його, бо мав якийсь «сюрприз». Саме в цей час за дверима кімнати слідчого почувся шум, наче когось відштовхували, та ось двері відчинилися і через поріг ступив дуже блідий чоловік. Несподівано він став на коліна і сказав, що то він убив стару лихварку та її сестру. Це був Миколай, маляр. Порфирій Петрович розгубився. Раскольников люб’язно простився з ним, але слідчий сказав, що вони ще зустрінуться. Раскольников прийшов додому і, знесилений, упав на диван. Він знав, що у зізнанні Миколая є щось дивне, чого тепер йому не збагнути. Втім було ясно, що наклеп Миколая на самого себе незабаром розкриється, тоді знову візьмуться за нього. Порфирій показав свою гру, Раскольников вважав, що той не має достатньо фактів, щоб звинуватити його у вбивстві. Потім пригадав про «сюрприз», який Порфирій не встиг йому показати. Він мав уже бути на поминках Мармеладова, бо у церкву спізнився. Раскольников устав, щоб іти. Він хотів відчинити двері, але вони відчинилися самі: на порозі стояла «людина з-під землі» — той самий міщанин, який нещодавно назвав його вбивцею. Міщанин просить простити його за «злі думки». З’ясувалося, що він був серед тих, хто стояв біля воріт, коли Раскольников приходив на «місце злочину». Дивна й погордлива поведінка останнього викликала тоді підозри, тому міщанин і шукав його, тому назвав убивцею, навіть пішов до слідчого. Це і був той самий «сюрприз», який приготував Порфирій Петрович Раскольникову: він сидів у сусідній кімнаті й чув, як Порфирій мучить Раскольникова, домагаючись зізнання, чув він і те, як назвався вбивцею Миколай. Міщанин ще раз земно вклонився і попросив простити йому, Раскольников сказав, що Бог простить. Поспішаючи на поминки Мармеладова, Раскольников із злістю на свою малодушність подумав, що тепер він ще побореться.
Сторінки: 1 2 3 [ 4 ] 5 6 7