Частина третя
Раскольников опритомнів. Він махнув Разуміхіну, аби той помовчав, взяв мати й сестру за руки, мовчки дивився на них. Мати злякалася цього погляду, бо видавав він сильне до безумства страждання сина. Потім Раскольников попросив усіх залишити його. Пульхерія Олександрівна у відчаї заплакала, вона хотіла бути коло сина. Дуня ж зрозуміла, що своєю присутністю вони тільки завдають шкоди, нервують брата, і стала вмовляти мати дати йому спокій. Раскольников сам зупинив їх, запитав, чи бачили вони Лужина, сказав, що вигнав його і просив сестру відмовитися від цього шлюбу, бо «жертви не приймаю». Дуня гордо образилась: яке він має право так говорити. Але Раскольников назвав шлюб з Лужиним «підлотою», мовляв, хай він один буде підлий, а сестра «не повинна». Зібравши останні сили, поставив рідним тверду вимогу: «Або я, або Лужим».
Разуміхіну насилу вдалося вмовити мати й сестру Раскольникова залишити хворого під його опікою і піти відпочити з дороги. Він пішов проводити їх у ті «номери», які найняв для них Лужин. Разуміхін не тільки не витверезився, а, навпаки, наче захмелів ще більше під поглядом чорних очей Дуні. Він не дуже добре розумів, що треба говорити, тому говорив те, що думав. Щиро лаяв Лужина і «номери», висловлював своє захоплення Раскольниковим, обіцяв повідомити про його стан, навіть привести до них доктора, який найближчим часом, запевнив Разуміхін, огляне хворого. Хоча Настасья багато розповідала про Разуміхіна, його поведінка й слова не викликали особливої довіри в Пульхерії Олександрівни, Дуня ж якось відразу повірила приятелю брата, була певна, що той зробить усе, як обіцяв. Разуміхін цю довіру виправдав: залишивши нещасних жінок у «номерах», він уже через двадцять хвилин повернувся й доповів, що Раскольников міцно спить. А ще через годину привів Зосимова, який погодився провідати хворого серед ночі, облишивши задля цього компанію, що зібралася на новосілля Разуміхіна. Марнославство Зосимова було цілком задоволене, коли він відчув, що мати і сестра його пацієнта чекали на нього, як на провидця. За десять хвилин молодий лікар зумів заспокоїти Пульхерію Олександрівну, змалювати загальну картину захворювання. На його думку, хвороба ця, окрім скрутних матеріальних обставин останніх місяців, мала ще й моральні причини: тривоги, турботи, якісь «ідеї». Авдотья Романівна особливо уважно слухала останні зауваження, тому Зосимов докладніше поговорив на цю тему. Пільхерія Олександрівна розпитувала, чи дійсно є серйозні підозри на божевілля сина. Зосимов запевнив, що тепер уже немає, можливо, є певні ознаки мономанії, і висловив надію на цілющу дію зустрічі з рідними. Потім він розпрощався, вислухавши на кінець запевнення у безмірній вдячності.
Коли Разуміхін і Зосимов вийшли на вулицю, останній, хтиво посміхаючись, зазначив, що Авдотья Романівна дуже приваблива. Разуміхін накинувся на приятеля з кулаками, схопив за горло. Той ледве відбився, а потім, подивившись на Разуміхіна, розреготався. Разуміхін визнав, що Дуня справила на нього сильне враження, але він «про дурне не мріє». Потім запропонував Зосимову зайнятися квартирною хазяйкою Раскольникова, яка може дати те, чого прагне Зосимов — «пуховий і самоварний рай».
Щоб Зосимов міг бути поруч із хворим, Разуміхін упросив квартирну хазяйку дозволити доктору почувати у її вітальні. А сам спав на кухні. Вранці він пригадав усе, що сталося й говорилося з вечора. Йому стало соромно, особливо своїх слів про нареченого Дуні — Лужина. Раскольников ще спав. Зосимов не велів будити хворого. Разуміхіп один пішов у «номери» до матері й сестри Раскольникова. Вони зустріли його дуже тепло, з очевидною вдячністю, та це не допомогло Разуміхіну опанувати себе, навпаки, він почувався ще більш приниженим. Однак Пульхерія Олександрівна хотіла все докладно розпитати про хворобу сина, про його життя останні три роки. Разуміхін розповів усе, що знав, дав таку характеристику приятелю, що Пульхерія Олександрівна вимучилась, слухаючи. На думку Разуміхіна, який знав Раскольникова вже півтора року, у тому немовби жили два протилежні характери: гордий відлюдник і щедрий товариш, здатний на самопожертву. Раскольникова ніколи не задовольняли поширені погляди, про все він мав свою особисту думку. Його ніколи не цікавило те, що цікавить більшість. Дуже цінував себе, та й мав, здається, на те право. Приїзд сестри й матері тепер для нього багато важить,— закінчив свою розповідь Разуміхін. Він намагався не дивитися на Авдотью Романівну, яка мала звичку під час сильного хвилювання чи важливих роздумів ходити по кімнаті, і тепер, не перериваючи ходи, інколи ставила йому питання. Вона зауважила, що Разуміхін охарактеризував Раскольникова цікаво і неупереджено, а потім зробила несподіваний висновок: поруч із братом повинна бути жінка. Разуміхін не погодився з нею, бо, як йому здавалося, Раскольников нікого не любив, можливо, нікого й не полюбить. Дуня відверто запитала, чи взагалі брат здатен кохати. Разуміхін не втримався й сказав, що Дуня в усьому на брата страшенно схожа, але, пригадавши, що він тільки-но говорив про того, почервонів. Дуня розсміялася. Пульхерія Олександрівна зауважила, що вони обоє можуть помилятися: Раскольников із дитинства був непередбачуваним, він і тепер може з собою зробити таке, що нікому й на думку не спаде; чого, наприклад, був вартий той шлюб, який він мав намір взяти з дочкою своєї квартирної хазяйки. Вона поділяла думку Разуміхіна, що Раскольников навмисне образив Лужина і вирішив це зробити ще до своєї хвороби. Пульхерія Олександрівна, отримавши згоду дочки, розповіла про записку Лужина. Так Разуміхін довідався, що Лужин мав зустріти наречену з матір’ю на вокзалі, але натомість прислав лакея, запевнивши, що сам прийде до них уранці. Проте і вранці він не прийшов, а прислав записку, у якій сповіщав про свій намір прийти о восьмій вечора і наполягав, щоб Раскольникова в цей час у них не було. Якщо ж вони не дотримаються цієї вимоги, то він змушений буде залишити їх, і тоді вже хай «нарікають на себе». Лужин у записці розповідав, що він був свідком, як Раскольников на квартирі одного п’яниці, роздавленого кіньми, віддав гроші, прислані йому матір’ю, одній «дівиці відчайдушної поведінки», нібито на похорон. Пульхерія Олександрівна просила у Разуміхіна поради, як уладнати цю справу. Той відразу ж порадив зробити так, як вирішила Авдотья Романівна. Дуня надумала умисно звести брата й Лужина о восьмій годині, відповіла Пульхерія Олександрівна. Сама мати хотіла б, щоб син узагалі нічого не знав про цю записку, бо він тепер такий уразливий. Разуміхін пригадав, що Раскольников говорив учора про якогось небіжчика, про якусь дівчину, але він із тих слів нічого не зрозумів. Дуня запропонувала піти до брата, а там уже й вирішити, що робити. Пульхерія Олександрівна дуже хвилювалася перед новим побаченням із сином. Разуміхін же був у захваті, що він поведе Дуню вулицею.
У кімнаті Раскольникова вони застали, крім господаря, Зосимова, який прийшов оглянути хворого. Раскольников здавався на вигляд майже здоровим, але був блідим і похмурим; він скидався на людину, яка терпить сильний біль; говорив мало, наче через силу. Зосимов помітив, що прихід рідних не викликав у Раскольникова радості, навпаки, йому довелося докласти чималих зусиль, аби витерпіти цей візит. Раскольников просив вибачити його за вчорашню поведінку, дякував Зосимову і Разуміхіну за турботу, але висловлював це так, наче заздалегідь вивчений урок, який йому страшенно набрид. Лише однин раз, коли він мовчки простягнув руку сестрі, у посмішці Раскольникова проглянуло справжнє почуття вдячності й любові. Цього було достатньо, щоб Пульхерія Олександрівна відчула себе щасливою. Щирість ставлення Раскольникова до Дуні помітив і Разуміхін. Але щирість та тривала лише мить, і присутні відчували це напруження; говорили, наче через силу, весь час відшукували тему для розмови. Раскольников сказав, що хотів прийти до матері й сестри ще з ранку, але його одяг був у крові, і він чекав, поки почистять. Почувши про кров, Пульхерія Олександрівна перелякалась. Тоді Раскольников розповів про смерть Мармеладова, про те, як віддав усі гроші вдові на похорон. Він визнав, що не мав права такого чинити, бо знав, як важко ці гроші дісталися матері. Щоб допомагати іншим, треба мати на це право, додав він. Дуня з ним не погодилась. Тоді Раскольников сказав їй, що у своїй самопожертві вона може дійти до межі, яку не переступити, і буде нещасна від того, а якщо й переступить, то буде ще нещаснішою. У ту ж саму мить він відчув, що то були зайві слова, надто відверті, і, звертаючись до матері, попросив пробачення за той безглуздий вчинок. Мати запевнила, що всі його вчинки для неї прекрасні. Раскольников криво посміхнувся. Запала мовчанка. Пульхерія Олександрівна несподівано повідомила про смерть Марфи Петрівни. Раскольников не міг пригадати, хто це така. Йому пояснили: Марфа Петрівна — дружина пана Свідригайлова, у маєтку якого служила гувернанткою Дуня. Здавалося, та звістка зацікавила Раскольникова, він розпитував, як це сталося. Пульхерія Олександрівна, заохочена його цікавістю, розповіла, що пан Свідригайлов, кажуть, був причиною смерті дружини: він побив її, потім та зібралася їхати до міста, бо завжди в таких випадках їхала, веліла запрягати, а сама сіла обідати; відразу ж після обіду пішла у купальню, бо ще й лікувалася холодним купанням, там із нею напад і стався. Раскольников здивувався, як це вона побита обідала, але раптом роздратовано сказав, що все це дурниці, про котрі й говорити не варто. Пульхерія Олександрівна розгубилась, спитала сина, про що ж із ним говорити. Раскольников знов криво посміхнувся й запитав, чи, часом, не бояться вони його. Дуня, нітрохи не ховаючись, відповіла, що то дійсно правда: мати навіть хрестилася на сходах від страху. Обличчя Раскольникова наче корчі звели. Пульхерія Олександрівна зніяковіла, почала виправдовуватися: вона так мріяла про цю зустріч, стільки хотілося сказати, але тепер щаслива вже тим, що бачить сина. Раскольникову стало соромно, він спробував запевнити: вони ще наговоряться. Та раптом відчув, що ніколи ні з ким не зможе говорити відверто. Ця думка вразила його, він підвівся й пішов з кімнати. Разуміхін схопив його за руку. Раскольников мовчки сів і подивився на кожного. Усім здалося: то знов хвороба повертається. Тільки Дуня наважилася спитати брата, що з ним. Раскольников розсміявся, сказав, ніби пригадав «одну штуку». Зосимов подивився на свого пацієнта з підозрою, пообіцяв пізніше оглянути хворого, якщо, звичайно, застане вдома. Зосимов пішов. За ним зібрався йти й Разуміхін. Раскольников зупинив його. Він бачив, що сестра причарувала Разуміхіна, бо той ніяковів у присутності Дуні, як ніколи. Несподівано Раскольников став розповідати про свою закоханість у дочку квартирної хазяйки: дівчина була хвора, негарна, старцям любила подавати, мріяла про монастир, плакала, розповідаючи про це; він покохав її через те, що вона була така нещасна. Всі замовкли. Пульхерія Олександрівна, оглядаючи помешкання сина, зауважила, що кімната схожа на домовину. Раскольников посміхнувся, сказав, що мати й сама не знає, яку дивну думку висловила. Тепер він знову відчув, що ця сімейна розмова для нього нестерпна. Раскольников пригадав свій намір поговорити з Дунею про Лужина і зрадів можливості змінити тему розмови. Він повторив те, що казав учора: «Або я, або Лужин», «Хай я негідник, а ти не повинна». Дуня сухо й твердо запевнила брата, що виходить заміж собі на користь, і ніякої жертви нікому не приносить; звичайно, вона буде рада, коли зможе допомогти рідним, але це не основна причина її рішення, просто вона вирішила вибрати те лихо, котре менше. Дуня заявила, що не погодилася би на цей шлюб, якби не була певна, що Лужин поважає її так само, як і вона його. Раскольников одказав, що бачив Лужина і говорив з ним, тому він певен: сестра не може поважати такого чоловіка, отже, вона продається за гроші, а це — підлість. Тепер уже й Дуня втратила свою витримку і закричала, що брат не має права вимагати від неї геройства. Якщо вона кого й згубить, то тільки себе, вона ж бо нікого, здається, не зарізала. Раскольников зблід. Мати і сестра перелякалися нової миттєвої зміни у ньому. Раскольников уже якось байдуже запитав, як сестра пересвідчиться, що Лужин дійсно поважає її. Тоді йому подали записку Лужина. Раскольников не квапився її читати, він ніби здивовано, немов сам собі, сказав: чому знявся увесь цей галас, хай сестра виходить за кого хоче. Він розгорнув записку. Всі чекали його реакції на вимогу Лужина. Але перше зауваження Раскольникова щодо записки збило всіх із пантелику: його здивувала безграмотність Лужина. Разуміхін сказав, що всі адвокати так пишуть, це так званий діловий стиль. Дуня образилася на таку реакцію брата, зауважила, що Лужин вчився «на мідні гроші», сам собі шлях прокладав. Раскольников звернув увагу сестри на слова «нарікайте на себе», які вибиваються із загального «ділового» стилю листа. Якби ці слова вжили у звичайному стилі, то вони не містили тієї погрози, яка відчувається у записці Лужина. Раскольников вказав на ще один вираз, котрий яскраво характеризує Лужина: той навмисне зводить наклеп на нього, прагнучи посварити його з рідними. Раскольников розповів, що гроші віддав удові на похорон, а не, як писав Лужин, «дівиці відчайдушної поведінки нібито для похорону». Далі Раскольников попередив сестру, що Лужин може кинути її напризволяще саме тепер, коли викликав у Петербург, якщо вона не буде йому покірна. Пульхерія Олександрівна запитала сина про його рішення — чи прийде він до них о восьмій годині. Раскольников одказав, що не йому це вирішувати, а матері та сестрі, якщо їх не ображає вимога Лужина. Дуня просила брата, і той погодився прийти до них. Вона запросила також Разуміхіна. Пульхерія Олександрівна сказала, що так буде краще, а то вже справа Петра Петровича Лужина— сердитися чи ні.
У цю хвилину до кімнати увійшла дівчина. Усі із здивуванням дивилися на неї. Раскольников не відразу впізнав її, бо бачив уперше вчора за таких обставин і в такому вбранні, що в пам’яті відбився зовсім інший образ. Це була Софія Семенівна Мармеладова, Соня. Тепер одягнута вона була скромно й бідно, а обличчя здавалося переляканим. Очі ж були такі ясні, що в них хотілося дивитися. Очевидно, вона не очікувала побачити у кімнаті стільки людей, тому зніяковіла, зовсім як маленька дитина, навіть намірилася вийти. Раскольников сам зніяковів: він тільки-но говорив, що бачив цю дівчину вчора вперше, а тут вона, сама прийшла до нього. Він пригадав, що ніяк не протестував проти слів Лужина про «відчайдушну поведінку» дівчини. Та, побачивши, як Соня зі страху хотіла тікати з кімнати, відчув такий жаль до неї, що зупинив її поглядом і запросив сісти. Перелякана Соня сіла, але, глянувши на двох поважних дам, встала і так передала прохання Катерини Іванівни прийти на поминки. Раскольников знов запросив її сісти, та Соня не наважувалася зробити це у присутності Пульхерії Олександрівни й Дуні. Очі Раскольникова запалали, а голос став твердим і наполегливим. Він представив матері Соню. Пульхерія Олександрівна трохи примружила очі, розглядаючи дівчину: навіть зніяковівши під вимогливим поглядом сипа, вона не могла відмовити собі у цьому задоволенні. Дуня дивилась на дівчину здивовано. Раскольников навмисне затримав Соню розмовою, наче хотів продемонструвати рідним, що має її за рівню собі. Він розпитував, чи не турбувала їх поліція, як Катерина Іванівна змогла обійтися такими малими грішми, щоб ще й поминки робити. Соня, відповідала, а сама мимоволі оглядала кімнату. Несподівано вона прошепотіла: «Ви нам усе вчора віддали!». Соня ледве втрималася, аби не розплакатися. Усі промовчали. Очі Дуні пояснішали. Пульхерія Олександрівна навіть привітно подивилася на Соню. Потім підвелась, запросивши до обіду Раскольникова і Разуміхіна. Пульхерія Олександрівна хотіла вклонитися Соні на прощання, але якось не змогла, поспіхом вийшла з кімнати. Дуня ж, навпаки, затрималась і уклонилась довгим і ввічливим поклоном. Соня засоромилась, навіть перелякалась, на обличчі її відбилася мука, ніби ввічливість Дуні їй тяжко було перенести. Раскольников вийшов за сестрою і щиро потиснув їй руку. Дуня почервоніла, але обличчя її було щасливе. Раскольников повернувся у кімнату і теж якось ясно глянув на Соню: усе, що розповідав про неї Мармеладов, пригадалось йому у ту мить.
Пульхерія Олександрівна призналася дочці, що рада нарешті вийти з тієї кімнати, хоча вчора вона про таке й подумати не могла, а що то на них чекає увечері? Дуня запевнила її, що поведінка Раскольникова спричинена його хворобою, хай проститься це вже брату. Увечері, сказала Дуня, буде те, що має бути. Та мати непокоїлась: а що коли Лужин відмовиться тепер від Дуні. Та лише презирливо кинула, що не багато ж тоді Лужин вартий. І ще одним переживанням поділилася мати з дочкою: вона боїться Соні. Дуня дуже здивувалась. Пульхерія Олександрівна сказала, що має якесь передчуття, ніби та дівчина і є головною причиною хвороби сина, та й очі у Соні такі, що погляду їх витримати не можна. Дивно тільки, продовжувала Пульхерія Олександрівна, що Лужин писав про Соню погане, а Раскольников рекомендує її матері й сестрі, виходить, ця дівчина для нього багато важить. Дуня нагадала, що і про неї теж багато чого говорили. Раптом вона зробила висновок: Лужин негідні плітки зводить.
Раскольников попросив Разуміхіна затриматися, бо мав до нього справу. Він сказав, що, хотів би через родича приятеля — слідчого Порфирія Петровича — повернути речі, які заставив лихварці Альоні Іванівні. Разуміхін радо взявся допомогти і запропонував негайно піти до Порфирія Петровича. Так усі троє — Соня, Разуміхін і Раскольников — вийшли з кімнати. Від воріт Соня пішла сама. Раскольников, розпитавши, де вона живе, сказав, що прийде до неї того ж дня. Соня була рада, що нарешті залишилася сама, бо відчувала, що в душі її сталася якась важлива зміна. Нічого подібного раніше вона не відчувала. Потім пригадала, що Раскольпиков обіцяв прийти до неї, і перелякалася, наче дитина: їй не хотілося, щоб він бачив, як вона живе. Соня так хвилювалася, що не помітила поважного немолодого пана, який пішов за нею, почувши біля воріт її розмову з Раскольниковим. Пан той здивувався, побачивши, куди направляється Соня. Вона ж помітила його тільки на сходах близько третього поверху. Соня підійшла до квартири, на дверях якої крейдою було написано «Капернаумов швець», і подзвонила. Той пан подзвонив у двері сусідньої квартири. Поки вони чекали, що їм відчинять, пан весело заговорив до неї, мовляв, дивно, що вони сусіди: він живе у квартирі мадам Рессліх. Соня не відповіла, їй стало якось соромно й ніяково..
Дорогою до слідчого Порфирія Петровича Разуміхін був в особливо піднесеному стані. Раскольников зрозумів, що навіть Разуміхін, який за нього міг на хрест піти, мав певні сумніви й підозри і не відкидав остаточно думки, що саме він, Раскольников, вбив стару лихварку. Те, що Раскольников сам запропонував піти до слідчого, розвіювало ці підозри Разуміхіна. Він гаряче запевнив, що слідчий уладнає справу з заставою. Але Раскольников здогадувався: Разуміхін сподівається, що і сам Порфирій Петрович пересвідчиться у непричетності Раскольникова до злочину. Ніби наперед передбачаючи ставлення слідчого до цієї справи, Разуміхін характеризував того як людину особливого складу мислення: недовірливий скептик і цинік. Раскольников обмірковував сказане, намагаючись віднайти вірний топ у розмові зі слідчим. Тому, коли вже підходили до дому Порфирія Петровича, Раскольников несподівано змінив тему розмови і почав глузувати з Разуміхіна, натякаючи на закоханість того в Дуню. Разуміхін невдавано розсердився, а Раскольников удало прикинувся веселим. Так, сміючись, і увійшли вони до слідчого, чого й треба було Раскольникову.
Сцена була розіграна непогано, до того ж, дійсно розсерджений, Разуміхін додав їй натуральності: зробивши різкий рух, він перекинув невеликий столик, на якому стояла пуста склянка, і розбив її. Порфирій Петрович із веселою цікавістю спостерігав усю сцену і чекав пояснень. Раскольников відрекомендувався. Разуміхін якось відразу перестав сердитися й заговорив про справу, в якій вони прийшли. У кімнаті, крім хазяїна, знаходився ще й Заметов. Це неприємно вразило Раскольникова. Але він так ясно й точно виклав свою справу, що залишився задоволений собою, навіть встиг добре роздивитися слідчого. Це був чоловік років тридцяти п’яти, невисокий, повний, обличчя мав кирпате й насмішкувате, котре можна було б назвати добродушним, коли б не якийсь незвичайний вираз його очей, прикритих майже білими віями. І поки Раскольников говорив, Порфирій Петрович погляду з нього не зводив. Викладаючи справу, Раскольников удавав, що його цікавлять тільки речі, заставлені у лихварки, котрих він не міг тепер викупити. Проте в якусь мить йому здалося, що Порфирій Петрович добре розуміє справжню мету його візиту, бо знає, що саме Раскольников — убивця. Здалося навіть, що слідчий підморгнув йому, хоча той говорив серйозно і по-діловому. Однак, коли слідчий сказав, що давно вже чекав на нього, Раскольников здригнувся. Стара лихварка на кожній з речей, прийнятих у заставу, надписувала: хто і коли її приніс. Речі Раскольникова знайшли загорнутими в окремий папірець з відповідними написами. Усі, хто мав у заставі речі, згукнулися, заявили про свої права. Не прийшов тільки Раскольников, тому, пояснив Порфирій Петрович, і чекали на нього. Раскольникову здалося, що останні слова слідчий проговорив насмішкувато. Тоді злість закипіла у ньому, хоча й знав, що від злості може проговоритися, не міг більше стримуватись. Разуміхін спробував пояснити, що Раскольников захворів, тому й не приходив. Та тому вже не стало сил прикидатися, поведінка Раскольникова стала погордливою. Він звернувся до Заметова і просив його сказати: хворий він був учора чи ні. Порфирій Петрович, начебто не помічаючи змін у настрої Раскольникова, підтримав розмову про сутність злочину, котру розпочинає Разуміхін, продовжуючи тему дискусії, яка розгорілася минулого вечора в нього на новосіллі. Разуміхін був не згоден із соціалістами, які у кожному злочині бачать тільки протест проти несправедливого соціального ладу, а всі злочини пояснюють виключно впливом середовища. Він переконаний: людство повинно пройти складний, тривалий, «живий» шлях, поки перетвориться на «нормальне» суспільство, і жодна соціальна система, вигадана якоюсь «математичною головою», не здатна відразу зробити все людство «праведним і безгрішним». На думку Разуміхіна, це суперечить «живому процесу життя», тому соціалісти «не люблять живої душі». Порфирій Петрович пригадав до речі статтю «Про злочин», яку написав Раскольников кілька місяців тому і навіть не знав, що вона надрукована. Слідчого зацікавила одна думка, яку Раскольников виклав побіжно на кінець статті: існують люди, які мають право на злочин. Разуміхін здивувався: мають право, але ж не тому, що «середовище заїло»? Порфирій Петрович навмисне спростив основні положення статті, аби примусити Раскольникова говорити й висловити свої думки. Раскольников це зрозумів і виклик прийняв. Він погодився з тим, як розтлумачив його статтю Порфирій Петрович: людство поділяється на дві категорії — «звичайні й незвичайні» люди. Весь історичний процес доводить, казав Раскольников, що всі видатні, «незвичайні», люди — ті, хто давав людству новий закон, були злочинцями, бо повинні були порушувати існуючі закони. Чималою кров’ю обійшлися людству закони Наполеона, Солома, Магомета. Якби оприлюдненню законів Ньютона завадили кілька осіб, він мав би право позбавитися їх, аби зробити ті закони відомими усьому людству, стверджував Раскольников. Про це вже багато писали, тут немає нічого нового, зауважив він. Його ж «нове слово» полягає в тому, що він поділяє «взагалі», за законами природи, людство на два розряди: на нижчий (звичайні), тобто матеріал для відтворення собі подібних, і на власне людей, тих, хто має талант сказати «нове слово». Перші, звичайні люди, за своєю натурою консервативні, люблять порядок, законослухняні. Люди іншого розряду порушують закони, злочини їхні відносні й різноманітні, але спрямовані на руйнування теперішнього заради майбутнього. Якщо заради ідеї таким людям треба переступити через чиюсь кров, то вони не повинні зупинятися перед своєю совістю, а «мають право» дати собі дозвіл «на кров». Утім, додав Раскольников, все залежить від величі ідеї. Перший розряд людей завжди панує у сучасності, другий — володар майбутнього. Перші зберігають світ і примножують його чисельно, другі ведуть світ до мети. І ті, й інші мають рівні права на існування, до Нового Єрусалиму, звичайно, додав Раскольников. Порфирій Петрович запитав, невже Раскольников вірить у Новий Єрусалим? Той відповів, що вірить, як вірить у Бога, у воскресіння Лазаря, і вірить буквально. Порфирій Петрович не вгамовуючись, запитав далі: а як же відрізнити «звичайних» від «незвичайних», можливо, знаки які на тілі від народження мають. Раскольников відповів, що «незвичайних» людей, які говорять «нове слово», народжується напрочуд мало, тому не слід турбуватися даремно. Інколи буває, що «звичайні» уявляють себе «незвичайними», лізуть казати «нове слово», але їх легко поставити на місце, бо вони законослухняні, вони ніколи не підуть до кінця у своєму бунті проти існуючого, навіть, якщо і зважаться на злочин, то не витримають, зупиняться, каятися почнуть.
Разуміхін слухав цю розмову і не міг повірити, що говорять Раскольников і Порфирій Петрович серйозно. Він аж закричав, що б вони перестали морочити один одного. Раскольников мовчки подивився на приятеля. Разуміхіна вразило те тихе й сумне обличчя, і дивним йому здалося, що Порфирій говорить дратівливо й уїдливо. Разуміхін навіть розгубився, хоч і чув багато подібних міркувань, а те, щоб кров «по совісті» дозволити проливати — вперше. На його думку, це навіть страшніше від офіційного дозволу убивства. Порфирій Петрович з цим погодився, але знов якось особливо уїдливо і настирливо запитав: а що коли якийсь молодик вирішить, що він Магомет, і почне грабуванням добувати гроші для «майбутнього походу»? Раскольников одказав, що, напевне, таке часто трапляється, та то не його вина; хай ті, хто стоїть на сторожі існуючого закону, і шукають злодія. Якщо знайдуть — туди йому й дорога. Порфирій визнав, що Раскольников у своїй теорії логічний до кінця, але запитав, чи буде мучити такого злодія совість. У кого вона є, хай страждає, якщо визнає свою помилку, сказав Раскольников,— то злочинцю кара, окрім каторги. Разуміхін ніяк не міг заспокоїтися: невже «незвичайні» люди не повинні страждати за пролиту кров. Раскольников дуже сумно зауважив, що слово «повинні» тут недоречне, бо немає ні дозволу, ні заборони на страждання. Скорбота і біль завжди притаманні великому серцю, тому дійсно визначні люди, напевне, відчувають великий сум, сказав на кінець Раскольников. Він задумливо подивився на всіх, посміхнувся і хотів вже йти. Але Порфирій зупинив його новим запитанням, і тон його був дошкульним. Можливо, і Раскольников вважав себе людиною «незвичайною», яка говорить «нове слово», коли писав ту статтю? Можливо, презирливо відповів той. А якщо так, дошкуляв слідчий, хай Раскольников скаже сам, чи зміг би він переступити: вбити чи пограбувати. І знов слідчий хитро підморгнув. Раскольников погордливо відповів, що якби він переступив, то вже напевне б не зізнався, втім він себе Наполеоном не вважає. На цей раз інтонація і слова слідчого були вже відвертими: та хто ж себе на Русі Наполеоном не вважає. Заметов із свого кутка несподівано кинув: може, то якийсь майбутній Наполеон стару лихварку сокирою прибив. Раскольников мовчки, твердо дивився на Порфирія. Разуміхін нахмурився. Запали мовчанка. Раскольников повернувся йти. Порфирій вийшов аж у передпокій, прощаючись, говорив якось лагідно, але запросив прийти у поліцейську контору завтра об одинадцятій, для бесіди у справі лихварки. Раскольников запитав, чи буде це офіційний допит. Порфирій запевнив, що він опитує всіх, хто заставляв речі, а Раскольников, судячи із записів старої, був там останнім. Наче пригадавши, слідчий запитав, чи не бачив Раскольников малярів, що фарбували квартиру на другому поверсі. Раскольников зрозумів, що то пастка: маляри робили тільки удень вбивства, тому бачити їх у той день, коли приходив робити спробу і заставив годинника, він не міг. Вдавши, що пригадує, Раскольников відповів: нікого не бачив на другому поверсі. Потім додав, що з сусідньої квартири виносили речі.
Раскольников і Разуміхін вийшли разом. Останній, страшенно обурений поведінкою й підозрами Порфирія, обіцяє поговорити з ним, «як із родичем». Вони вже підійшли до будинку, де жили в «номерах» Пульхерія Олександрівна і Дуня, коли Раскольников несподівано повернув у провулок до свого дому, сказавши Разуміхіну, що незабаром прийде. У своїй комірчині зачинився на гачок і кинувся знов оглядати дірку під шпалерами: йому здалося, що він щось загубив там із речей лихварки, та нічого не знайшов. Він вийшов із дому. Біля воріт двірник розмовляв з якимось чоловіком. Раскольников чув, що говорили про нього, але, коли він наблизився, чоловік той, схожий на міщанина, повернувся й пішов вулицею. Раскольников наздогнав його і запитав, чого тому треба. Міщанин проговорив тільки одне слово «Убивець!» і пішов геть. Раскольников ще раз наздогнав його, намагався заговорити, але почув те саме: «убивець». Раскольников зупинився. Міщанин пішов далі, потім озирнувся, і Раскольникову здалося, що він посміхнувся з ненавистю.
Раскольников повернувся у свою комірчину, ліг знесилений на диван, але заснути не міг. Не міг він і думати. Щось дивне діялося з ним. В уяві поставали якісь картини, образи: церква, офіцер біля більярда, кабак, брудні сходи, церковні дзвони. Раскольников чув, як прийшов Разуміхін, як тихо причинив двері, вирішивши, що він спить. Минуло ще трохи часу, і він міг уже думати про те, що сталося і про свій теперішній стан: звідки взявся той міщанин, чому його слова так вразили. Можливо тому, що він не мав права вбивати, бо він така сама «воша», як і стара лихварка, а зовсім не «незвичайна» людина. Раскольников розумів: уже те, що він замислюється над цими питаннями, доводить його «звичайність», бо справжній володар світу не роздумуючи йде до своєї мети. Наполеон не вагаючись згубив півмільйона людей у московському поході, «забув» армію в Єгипті, а після смерті його славлять. Убивством старої лихварки Раскольников відрізав себе від матері, сестри, Соні — всіх, заради кого він вирішив переступити закон, але не зміг переступити через них. Тепер він це усвідомив. Йому сниться жахливий сон. Ніби вийшов він із дому з якимось наміром, але забув з яким. Йшов він знайомим шляхом, та не знав куди. Він зупинився й побачив на протилежному боці вулиці чоловіка, який ніби кликав його, та коли Раскольников підійшов, той відвернувся й пішов вулицею. Раскольников упізнав у чоловікові міщанина і вирішив наздогнати його. Міщанин зайшов у двір, Раскольников — за ним. Далі він уже не бачив того чоловіка, але чув його кроки на сходах. Тільки тепер Раскольников зрозумів, що то будинок, де жила лихварка. Кроки міщанина стихли біля її квартири. Раскольников вагався, але, поміркувавши, зайшов у ту квартиру. Там ховалась лихварка, він здивувався, що вона жива, дістав сокиру і знову намагався її вбити. Кілька разів він ударив її сокирою по потилиці, але стара не вмирала, а тільки сміялася з нього. Несподівано Раскольников відчув, що у сусідній кімнаті хтось є. Він кинувся тікати, та у передпокої було повно людей, стояли вони і на сходах. Людей було стільки, що не знайти, де вихід. Усі мовчали і чогось очікували. Раскольников хотів бігти, та ноги немов приросли і не рухалися. Він хотів закричати і прокинувся. На порозі своєї кімнати Раскольников побачив чоловіка. Свідригайлов Аркадій Іванович, відрекомендувався той.
Сторінки: 1 2 [ 3 ] 4 5 6 7