Частина друга
Раскольников прокинувся о третій годині. Він і сам не розумів, як міг заснути, навіть не сховавши того, що взяв у старої лихварки. Побачив дірку у шпалерах і засунув туди всі речі. Потім оглянув свій одяг, шукаючи слідів злочину. Інколи йому здавалося, що розум більше не служить йому, бо він починав якусь справу і відразу кидав її. Помітив, що на панталонах його знизу були сліди крові, відрізав з них бахрому, але обрізки кинув на підлогу, де вони й валялися. Раскольпиков відчував, як трясе його лихоманка, що розпочалася ще уві сні. Інколи він забував усе і знову лягав, потів знов підхоплювався.
Так минуло кілька годин, остаточно його розбудила служниця хазяйки Настасья, яка привела двірника, і вони стукали у двері. Раскольников злякався. Стукіт ставав нестерпним. Він відчинив двері. Двірник подав йому повістку з поліції. Раскольников ледве тримався на ногах, але вирішив піти у поліцейську контору. Раніше він не мав справи з поліцією, та розумів, що, можливо, повістка й не стосується вчорашнього вбивства. Як тільки Настасья й двірник пішли, він змов уважно оглянув свій одяг: плями були, але вже якісь затерті, забруднені. Раптом Раскольников опустився на коліна і став молитися, потім, так само несподівано, розсміявся: не над молитвою, над собою. Поспіхом одягнувся, натягнув шкарпетку, на якій були сліди крові, сподіваючись, що вона ще більше забрудниться і сліди зникнуть. Натягнувши, у ту ж саму мить з огидою і жахом зняв. Потім пригадав, що іншої однаково немає, знову натягнув. . Розсміявся, бо відчув, що переступив ще через щось важливе у собі. Але за мить йому знов стало страшно до відчаю. Тепер хотілося тільки, щоб усе якомога швидше скінчилось. Він вийшов. Світило сонце, йому запаморочилось у голові. Раскольников дійшов до рогу тієї «вчорашньої» вулиці, зазирнув туди і відвернувся. Спало на думку: якщо його запитають про вбивство, він, можливо, все розповість. Поліцейська контора знаходилася на четвертому поверсі звичайного житлового будинку. Сходи були вузькі й брудні, кухні всіх квартир виходили на ці сходи, тому задуха й сморід здавалися нестерпними. У конторі з’ясувалося, що Раскольникова викликали лише через борг квартирній хазяйці. Як тільки він це усвідомив, ніби тягар упав із його плеч, поведінка ж стала погордливою. Він навіть зробив зауваження помічнику квартального наглядача, що той ставиться нечемно до відвідувачів, палить у їхній присутності. Раскольникова охопили почуття, яких він раніше не знав,— то була звіряча радість спасіння, тріумф самозбереження. Але саме в цю мить у кімнаті, наче грім серед ясного неба розразилася буря. Поручик Ілля Петрович Порох, якому Раскольников зробив зауваження, накинувся на одну даму, що давно вже чекала розгляду своєї справи. Ця дама, відразу привернула увагу Раскольникова, бо одягнена була пишно, а поводилась якось принижено. Коли поручик почав її лаяти, Раскольников страшенно здивувався, але потім зрозумів, що франтувата дама — хазяйка публічного дому, де вночі трапився скандал. Поки поручик кричав, розважаючи душу, на «пишну даму», настрій Раскольникова змінився. Йому хотілося сміятися. Завдавши чосу Луїзі Іванівні, поручик відпустив її, та, задкуючи, виходила з кімнати і наштовхнулася на квартального наглядача, Никодима Хомича. Той дружньо зауважив Іллі Петровичу, що даремно він так серце зриває. Ніби виправдовуючи свою гарячність, поручик указав на Раскольникова і поскаржився: он до чого дійшло, тепер він мусить терпіти зауваження таких, як цей колишній студент; хай би на себе зглянувся, і поручик коротко виклав справу Раскольникова. Никодим Хомич із байдужою ввічливістю спробував владнати цей конфлікт. Раскольников несподівано захотів сказати всім присутнім щось приємне, і почав пояснювати поліцейським, що свого часу обіцяв одружитися з дочкою своєї квартирної хазяйки, тому надавав багато векселів. Потім дочка хазяйки померла, а її мати почала вимагати сплати грошей. Ця сповідь не справила того враження, на яке розраховував Раскольников. Поручик відрізав, що такі жалісні подробиці їх не обходять, вони повинні відреагувати на скаргу і вдатися до відповідних заходів щодо Раскольникова, а він повинен написати зобов’язання. Никодиму Хомичу стало соромно, чи то за поручика, чи то за Раскольникова. Письмоводитель продиктував Раскольникову звичайне у таких випадках зобов’язання не виїжджати з міста, а згодом сплатити гроші. Раскольникову здалося, що після його сповіді письмоводитель ставиться до нього зневажливо. І раптом йому стало байдуже, як люди ставляться до нього. Ця зміна відбулася у якусь одну мить, він відчув свою відчуженість від усіх людей — далеких і близьких. Якби у цю мить його прирекли на страту, він не відчув би болю.
Справа Раскольникова була вже завершена, але він не міг встати й піти, а сидів, схиливши голову на руки. Несподівано він почув розмову про вбивство старої лихварки — говорили квартальний наглядач і його помічник. З розмови стало зрозуміло: затримали тих двох чоловіків, які приходили до лихварки і стукали у двері, коли він, вбивця, був у квартирі. Раскольников підвівся, збираючись піти, але знепритомнів. Прийшовши до тями, він пояснив цей випадок хворобою.
Повернувшись додому, Раскольников взяв речі старої лихварки і сховав. їх під камінь у глухому провулку. Потім попрямував до свого приятеля Разуміхіна. Говорив з ним Раскольников плутано — то наче прийшов роботи просити, то ніби намагався пояснити щось. Несподівано встав і пішов. На Миколаєвському мості його шмагнув батогом візник, бо він мало не попав під коней. Раскольников зупинився на мості, з нього сміялися перехожі. Одна купчиха з дочкою подала йому, як старцю, двадцять копійок. Раскольников стиснув у руці гроші і трохи пройшов, потім повернувся обличчям до Неви. Він добре знав це місце, бо багато разів зупинявся тут, повертаючись з університету. Краєвид був чудовий, але. на Раскольникова віяло від нього холодом. Він вразився, що зупинився саме тут, наче мав ще право жити так, ніби нічого не трапилося. Раскольников відчув нестерпну самотність, все краще, що було в його житті, залишилось у минулому. Тепер він наче летів кудись угору, і все зникло з очей. Відчувши у руці монетку, він уважно розглянув ЇЇ і жбурнув у річку, потім повернув додому. Йому здалося, що він відрізав себе від людей саме у цю хвилину. Не міг пригадати, як прийшов у свою кімнату, як ліг на диван і заснув. Уві сні він почав марити, йому ввижалося, що б’ють його квартирну хазяйку. Отямився від яскравого світла: Настасья принесла йому тарілку супу. Але їсти він не міг, тільки запитав, хто ж і чому бив хазяйку. Настасья подивилася на нього уважно і сказала, що ніхто не бив, то йому мариться, бо кров у ньому кричить. Він попросив пити, вона принесла холодної води, він один раз ковтнув, пролив собі на груди, а більше вже нічого не пам’ятав.
Скільки часу він був у маренні, Раскольников не знав. То йому здавалося, що в кімнаті багато народу, то відчував, що він сам. Він знав тільки, що часто поруч з ним Настасья і ще хтось знайомий, але не міг впізнати, хто саме. Нарешті він зовсім отямився. Був ранок, біля свого ліжка він побачив Настасью і ще якогось зовсім невідомого йому молодика. Раскольников саме намагався зрозуміти, хто ж це такий, як увійшов Разуміхін. Нарешті Раскольников уторопав, що той чоловік — артільник, він приніс гроші від матері. Потім Настасья принесла обід, і цього разу все було так гарно сервіровано, як давно вже не бачив Раскольников. Разуміхін немов мав хист подобатися людям, всі його прохання і квартирна хазяйка, і Настасья виконували залюбки. Раскольников помітив, що лежить тепер не на своїй брудній і розідраній подушці, а на чистій пуховій. Разуміхін поручився за Раскольникова, що той заплатить, і забрав у хазяйки навіть вексель. Він розповів, що вирішив перебратися на нову квартиру й бути ближче до Раскольникова. Потім пішов, щоб купити приятелю новий одяг, переговорити з квартирною хазяйкою щодо подальшого перебування Раскольникова на цій квартирі й догляду за хворим. Причарована Разуміхіним Настасья вийшла за ним слідом, щоб підслухати цю цікаву для неї розмову.
Коли всі пішли, Раскольников схопився на ноги, став шукати речі, які могли б навести на слід убивці, але, знесилений, знов упав і заснув. Він проспав багато годин і прокинувся майже здоровий. У кімнату зазирнув Разуміхін, який вже три години очікував пробудження хворого. Дуже задоволений, він показав, який одяг придбав для Раскольникова, але тому це було байдуже. Майже силоміць Разуміхін переодяг приятеля у нову чисту білизну. У кімнатку Раскольникова прийшов Зосимов — студент-медик, щоб оглянути хворого. Разуміхін запросив його на вечір у гості, щоб відзначити свій переїзд на нову квартиру. Раскольников уважно прислуховувався до розмови, бо незабаром Разуміхін заговорив про вбивство старої лихварки. На новосілля він запросив і Заметова, того самого письмоводителя, що допомагав Раскольникову писати зобов’язання. Заметов приходив і сюди, у комірчину Раскольникова. Він, казав Разуміхін, товариський хлопець, з його допомогою можна визволити з біди маляра Миколая, якого затримали, підозрюючи у вбивстві. В розмову втрутилася Настасья, вона сказала Раскольникову, що вбили Лізавету,— він повинен пам’ятати її, адже вона ж штопала йому сорочки. Зосимов повернув Разуміхіна до справи маляра. Разуміхін розповів, що Миколай приніс хазяїну шинка золоті сережки у футлярі, які начебто знайшов на вулиці. Він і другий маляр, Митрич, саме раз і фарбували ту квартиру на другому поверсі, де ховався Раскольников. Хазяїн шинка порозпитував людей і довідався, що Миколай випиває вже не перший день, коли ж натякнув йому на вбивство, той кинувся тікати. Його знайшли на постоялому дворі, він заставив навіть свій срібний хрест за шкалик, потім пішов у сарай і намагався повіситися. Миколай божився, що не вбивав старої, признав тільки, що знайшов ті сережки не на вулиці, а в кімнаті, де вони працювали. Разуміхін і Зосимов стали обмірковувати, як же все відбувалося насправді. Разуміхін у своїй версії точно відновив картину вбивства.
У цей час до кімнати Раскольникова зайшов Петро Петрович Лужин. Це був уже немолодий чоловік, проте його одяг і зовнішність свідчили, що він хотів ще подобатися; тепер він був трохи спантеличений і недовірливо оглядав кімнату-шафу Раскольникова. Коли Лужин відрекомендувався майбутньому родичу, той довго мовчки дивився на нього, наче вперше почув це ім’я. Лужин повідомив, що сестра і мати Раскольникова незабаром приїдуть. Вони житимуть у «номерах», за які Лужин платитиме. Разуміхін, почувши адресу тих «номерів», відразу ж дав їм характеристику — бруд, сморід, та й трапляються різні неподобства. Лужин сказав, що він ще не дуже знайомий з петербурзьким життям, але йому здалося, що там не так уже й погано. Дешево, зауважив Разуміхін. Лужин житиме поки що у свого приятеля Андрія Семеновича Лебезятникова, у таких самих «номерах», тільки в іншому будинку, у пані Ліппевехзель. Почувши ім’я приятеля Лужина, Раскольников, здавалося, щось пригадав, але промовчав. Лужин говорить, що колись опікувався Лебезятниковим, тепер йому приємно бачитися з ним, бо той представляє молоде покоління, яке так цікавить його. Сподіваючись сподобатися своїм молодим співрозмовникам, Лужин виклав власну точку зору на молодь і власну життєву філософію. На його думку, егоїзм і власні інтереси рухають прогрес. Багатство суспільства залежить від багатства кожної окремої людини, тому чим більше буде багатих, тим багатшим стане й суспільство. Якщо ділити один «кафтан» на всіх, то ніхто одягнутий не буде. Разуміхін не хотів підтримувати цю розмову, бо, на його думку, ідеєю про суспільне благо індивідуалізму прикриваються ті, хто прагне тільки власного благополуччя і залюбки використовує для цього чужу працю. Лужин спробував образитися. Разуміхін запевнив його, що він не мав на увазі особисто Лужина. Розмова повернулась до вбивства лихварки. Лужин хотів уже відкланятись, але, почувши про цю подію, захотів, на свою біду, вставити «розумне слово». Разуміхін знав Порфирія Петровича, який розслідував цю справу, навіть доводився йому далеким родичем. Слідчий думок своїх не видавав, але вже почав допитувати тих, хто заставляв у лихварки речі. Разуміхін був переконаний, що один із них і вбив стару. На думку Зосимова вбивця має чималий досвід, коли так викрутився. Заперечуючи йому, Разуміхін переконливо довів, що то справа новачка, який зробив «перший крок». Лужин підтримав розмову, його цікавив не саме цей злочин, а питання загальне: чому збільшилась кількість злочинів серед «цивілізованої частини суспільства». Раскольников, який до цього майже не брав участі у загальній розмові, сказав Лужину, що це відбувається саме за його теорією: якщо кожен за себе, то людей і різати можна. Лужин погордливо глянув на Раскольникова і відповів, що всьому є своя міра. Але той несподівано запитав, чи правда, що Лужин говорив, нібито дружину краще брати з убогості, бо тоді вона буде покірною і над нею легше панувати. Лужин обурився, звинуватив мати Раскольникова в тому, що вона звела на нього наклеп. Раскольников пообіцяв спустити Лужина сходами, якщо той скаже ще хоча б слово про його матір. Розсерджений Лужин пішов геть.
Раскольников попросив усіх дати йому спокій. Проте, залишившись на самоті, він одягнувся в те, що придбав для нього Разуміхін, і вийшов на вулицю. Він твердо вирішив «покінчити все». На вулиці була задуха, Раскольников жадно вдихнув сморідне і пильне повітря. У провулку, куди він повернув, було багато повій. Одна з них попросила його дати грошей на горілку, інша ж осудила її, кажучи, що треба ж совість мати, бо це вже найгірше — старцювати. Ця розмова примусила Раскольникова задуматися над сутністю людини та її життя. Він пригадав, як читав десь, що приречені на страту згодні все життя прожити на метровому клаптику землі далеко у скелях, аби тільки не вмирати. Він знову подумав, яка ж підла людина, «та негідники ті, хто за це її підлою називають». Потім Раскольников зайшов у трактир, попросив принести газети за кілька днів і уважно читав все, що написане про вбивство старої лихварки. До нього несподівано підійшов Заметов. Він здивувався, зустрівши тут Раскольникова, адже бачив, у якому той був стані, коли приходив до нього разом із Разуміхіним. Заметов, здавалось, підозрював Раскольникова, а той, здогадуючись про це, навмисне сказав, що читав про вбивство старої лихварки. Заметов став розповідати про шахраїв, які підробляли гроші. Раскольников зухвало заперечив: хіба ж то шахраї, коли не змогли справу довести до кінця, не витримали — як пішли гроші розмінювати у банк, так руки й затрусилися. Заметов весело запитав, а що б робив Раскольников, якби йому довелося бути на місці тих шахраїв. Раскольников розумів, що його провокують, і дуже йому хотілося подражнити Заметова. Тому він відповів, що перевіряв би кожну кредитку по кілька разів, вдаючи, ніби боїться отримати фальшиві гроші, вимучив би банківського службовця так, щоб той думав би тільки, як його спекатися. Заметов перевів розмову на вбивство старої лихварки. Усі, мовляв, на словах такі хитрі, а на ділі виходить інакше, і навів приклад з убивцею старої: убити зміг, а пограбувати не зумів, копійчані речі взяв, а гроші чималі не знайшов, не витримав, видно. Раскольников нібито образився і запропонував упіймати того вбивцю. Усі ж думають, говорив він, що вбили через гроші, і чекають, що гроші ті вбивця почне витрачати негайно. Заметов слухав уважно і дуже серйозно. Раскольииков присунувся до нього і, дивлячись в очі, пошепки сказав: він, наприклад, якби вбив стару, відніс би все пограбоване у глухий двір і сховав під камінь на багато років. Тут сполотнів, як смерть, ще ближче нахилився до обличчя Заметова і сказав, а що, коли це він, Раскольников, ту стару і Лізавету вбив. Заметов перелякався, йому здалося, що перед ним божевільний. Тому він запевнив Раскольникова, що вірить у його безвинність, а надто після цієї розмови Раскольников вийшов із трактиру, на порозі зустрівшись з Разуміхіним. Той був дуже сердитим, бо занепокоївся несподіваним зникненням Раскольникова, але у відповідь почув лише прохання облишити своє піклування і дати спокій. Разуміхіна сердила не невдячність Раскольникова, а його вперте прагнення уникати людей, тому він, майже силоміць, намагався затримати приятеля. Останній ще раз повторив своє прохання, але тепер уже не спокійно, як перше, а з надривом і болем. Разуміхін трохи подумав і відпустив руку Раскольникова. Той відразу пішов. Попри образливі слова приятеля, Разуміхін прокричав наздогін Раскольникову свою нову адресу, кажучи, б’ється об заклад: той обов’язково прийде — як соромно стане, так і прийде.
Раскольников пішов через міст і зупинився, дивлячись на воду. Поруч із ним стала й жінка з опухлим від пияцтва обличчям. Раптом вона кинулась у канаву. Течія підхопила ЇЇ й понесла, заголосила якась жінка. Городовий увійшов у воду і схопив утопленицю, та отямилась. Раскольников з огидою подумав, що топитися не буде. Якась дивна байдужість знову захопила його, думати не хотілось, а на серці було пусто. Оглянувшись навколо, він вирішив піти у поліцію і зізнатися у злочині. До поліцейського відділку йти було недалеко, але несподівано Раскольников повернув у провулок і зупинився вражений — він стояв напроти будинку, де сталося вбивство. Тоді йому закортіло побувати ще раз у тій квартирі. Він увійшов і піднявся сходами. У квартирі вели ремонт. Раскольников пройшов в кімнати, не ховаючись, оглянув усе уважно; нарешті один із робітників спитав, чого йому тут треба. Раскольников сказав, що хоче найняти квартиру, став розпитувати, чи пофарбують підлогу, адже там була кров. Робітники занепокоїлися, бо поведінка відвідувача була досить дивною, запитали, що він за людина. Раскольников запропонував: «Пішли в контору, там скажу». Потім вийшов на сходи і поволі пішов вниз. Біля воріт стояли люди, серед них обидва двірники. Раскольников звернувся до одного з них, запитав, чи був той у поліцейській конторі, хто там тепер є. Двірник зачудовано дивився на Раскольникова, поцікавився у відповідь, чого йому треба. Підійшли робітники, розповіли, як дивно поводився Раскольников у квартирі. Несподівано якийсь міщанин запропонував відвести Раскольникова у поліцію. Той тільки скоса глянув на міщанина, сказав тихо і ліниво: «Пішли!». Другий двірник, здоровенний мужик, схопив Раскольникова за плече і викинув на вулицю. Він знов опинився на вулиці, але тепер він вагався йти у поліцію. Раптом почув крики, галас, побачив юрбу на дорозі. Посередині вулиці стояв розкішний візок, запряжений сірими гарячими кіньми. На бруку, біля колеса, лежав чоловік, якого тільки-но збили коні. Раскольников упізнав у ньому Мармеладова. Поліцейські були дуже задоволені, що особистість потерпілого встановлено. Раскольников назвав себе, дав свою адресу, і просив, піклуючись, наче про рідного батька,, перенести Мармеладова додому, а не в лікарню, де той, мовляв, неодмінно помре. Він навіть сунув поліцейському в руку гроші, хоча прохання було цілком законне.
Катерина Іванівна, як завжди, коли траплялася вільна хвилина, ходила по кімнаті від вікна до печі й назад, кашляючи й говорячи сама до себе. Останнім часом вона нерідко зверталася до своєї старшої дочки, десятирічної Поленьки, яка багато чого не могла розібрати з тих розмов, але втямила, що потрібна матері, тому уважно слідкувала за нею очима, вдаючи розуміння. Тепер вона саме роздягала молодшого братика на ніч, а молодша сестричка чекала своєї черги. Катерина Іванівна пригадувала молодість, як вона танцювала на балу у предводителя, і кляла свою долю: уночі, коли всі полягають спати, їй знов доведеться прати дитячий одяг, сушити його, щоб вранці вони одягли чисте — іншого ж у них немає. Несподівано почулися голоси, кілька чоловіків щось внесли у кімнату. Катерина Іванівна побачила, що то був її чоловік. Діти перелякалися, маленька Лідочка кинулася до старшої сестри, Поленьки. Раскольников допомагав покласти Мармеладова на диван, він скоромовкою розповів, що трапилось. Катерина Іванівна закричала з відчаю, але Раскольников відзначив, що ця жінка не з тих, хто непритомніє: миттю подушка, про яку ще ніхто не подумав, лежала вже під головою нещасного Мармеладова. Раскольников запевнив, що візьме на себе всі витрати, і послав по доктора. Потім він обтер кров з обличчя Мармеладова. Катерина Іванівна стояла поруч, здавалося, їй теж необхідна була допомога. Раскольников подумав, що, можливо, і не треба було наполягати, щоб Мармеладова принесли сюди. Полю мати послала по Соню. У кімнату набилося багато людей, майже всі мешканці квартири. Катерина Іванівна накинулася на них, і її послухали, повиходили, було видно, що її тут навіть побоювалися. Але прийшла хазяйка квартири пані Ліппевехзель, розкричалася, щоб хворого відправили до лікарні. Навіть тепер Катерина Іванівна не могла відмовити собі у бажанні «поставити хазяйку на місце». Поки жінки сварилися, Мармеладов опритомнів. Катерина Іванівна кинулася до нього, він просив тільки священика. Потім погляд його зупинився на маленькій Лідочці, він здивовано вимовив: «Боса!». Катерина Іванівна закричала, що він знає, чому боса! Прийшов доктор. Оглянув хворого, тихо сказав, що надії немає жодної. Почулися чиїсь кроки, юрба у сінях розступилась, увійшов священик. Доктор уступив йому своє місце. Мармеладов сповідувався. Катерина Іванівна стала на коліна, поставила перед собою на коліна дітей — вони молилися. Дівчинка тремтіла, хлопчик хрестився повним хрестом і кланявся у землю, б’ючи чолом, видно було, що це особливо йому подобалось Прийшла Поленька, сказала, що стріла Соню на вулиці, зараз та прийде. У кімнату, тихо пробираючись крізь юрбу, увійшла дівчина, стала біля самого порога. їй було років вісімнадцять, худенька, але приваблива, вона була вбрана так, як ходила «на вулицю», і одяг-цей красномовно вказував на її «професію». Обличчя її було перелякане, в очах — жах. Сповідь закінчилася, священик спробував утішити Катерину Іванівну, але та у відчаї звинувачувала бога, людей, чоловіка. Священик сказав, що то гріх — не простити перед смертю. Катерина Іванівна закашлялась, притиснула хусточку до рота, потім показала священику — на хусточці була кров. Старий священик схилив голову, нічого не сказав. Мармеладов хотів просити пробачення у дружини, але та тільки прикрикнула на нього. Він побачив Соню, спочатку наче не впізнав її, бо ніколи не бачив у такому вбранні. Потім зрозумів, що це його дочка, франтувата й принижена, чекає своєї черги проститися із вмираючим батьком. Безкрає страждання відобразилося на його обличчі. Він закричав: «Соня! Дочка! Прости!» — хотів простягнути до неї руку, але втратив опору і впав із дивана обличчям на підлогу; його підняли, він уже відходив. Соня кинулася до нього, обняла і завмерла так. Він помер на її руках.
Катерина Іванівна, дивлячись на тіло чоловіка, закричала, що той домігся свого: на які гроші вона його поховає, на які гроші нагодує назавтра дітей. Раскольников підійшов до неї, віддав усі гроші, які мав, сказав, що прийде ще і швидко вийшов з кімнати. Продираючись межи людей, він наштовхнувся на квартального наглядача Никодима Хомича, який прибув, щоб особисто «розпорядитися». Раскольников просив його не турбувати занадто вдову, краще зарадити їй чимось. Никодим Хомич примітив, що Раскольников замочився у кров і вказав на кілька свіжих плям на його одязі. Раскольников дивно посміхнувся, сказав, що він увесь у крові. Далі пішов дуже тихо, не кваплячись. Нові переживання захопили його: він почувався так, наче приречений на страту, якому несподівано сповіщають про помилування. На сходах його наздогнав старий священик. Раскольников мовчки пропустив його. Потім почув ще чиїсь поспішливі кроки: це була Поленька. Він зупинився, дівчинка підійшла до нього і стала на сходинку вище. Обличчя в неї було худеньке, але вона радісно, по-дитячому, посміхалася Раскольникову. Її послали довідатися: хто він, як його звуть, де живе. Раскольникову було приємно на неї дивитися, він не відповів, а запитав, у свою чергу, хто її прислав. Поля відповіла, що Соня. Він сказав, що так і гадав. Справедливості заради, Поля сказала, що мама її теж посилала, почувши Соніни слова. Раскольников запитав, чи любить Поля сестрицю Соню. Дівчинка дуже серйозно й твердо відповіла, що любить її більше від усіх. Потім вона обняла Раскольникова і заплакала: батька шкода. Чи вміє вона молитися, запитав Раскольников. Вони моляться всі за сестру Соню і татка, щоб бог простив їм і благословив, сказала Поля. Тоді він попросив дівчинку помолилися і за «раба Родіона». Поленька запевнила, що все своє життя буде молитися за нього, і знов обняла Раскольникова.
Через п’ять хвилин він стояв на мості, на тому самому місці, де кинулась у воду нещасна жінка. Він говорив сам до себе, і були в його словах сила й урочистість: життя не скінчилося по смерті старої, тепер настане царство розуму, сили, волі й світла. Гордість і впевненість у своїх силах зростали в ньому з кожною хвилиною. Він пригадав, що зовсім близько той будинок, де наймає нову квартиру Разуміхін, і захотів неодмінно побачити його зараз. Дарма, що той виграв тепер заклад, хай потішиться, думав Раскольников. Без сили нічого не візьмеш, а вони не знають: силу треба добувати тільки силою. Несподівано пригадав, як просив помолитися за «раба Родіона», і засміявся: то було прохання про всяк випадок.
Раскольников знайшов будинок, де жив Разуміхін; нового пожильця вже тут знали, і двірник показав, куди йти. Раскольников почув у передпокої шум великої компанії, послав за приятелем. Той відразу прийшов і був дуже задоволений, побачивши Раскольникова. Говорити багато Раскольников не міг, бо почувався дуже слабким. Він прийшов тільки сказати, що Разуміхін мав рацію: ніхто не знає, як життя обернеться. Після цих слів він намірився йти, Разуміхін попросив його зачекати хвилину і привів Зосимова, щоб той оглянув Раскольникова. Якась особлива цікавість визначала ставлення Зосимова до Раскольникова цього разу. Студент-медик, здавалося, був здивований тим, як швидко змінився стан його пацієнта на краще, але дав порошок, який приготував заздалегідь, і наказав негайно лягати у ліжко. Разуміхін вирішив провести приятеля додому. Дорогою він казав, що Зосимов вважає Раскольникова божевільним, бо Заметов розповів усім їхню розмову. Раскольников зрозумів, що Разуміхін напідпитку, і тому говорить зайве. Так, він сказав, що Раскольникова підозрювали у вбивстві, особливо той поручик Ілля Петрович, але розмова із Заметовим розвіяла всі підозри. Тепер Заметов кається, а слідчий Порфирій Петрович дуже хоче познайомитися з Раскольниковим.
Раскольников намагався пояснити, який душевний переворот відбувся в ньому, коли він побачив Поленьку й Соню, що вбивство заради них йому, напевно, простилося б. Утім говорив він плутано, просив Разуміхіна підтримати його, бо вже зовсім знесилив. Він і справді ледве піднімався сходами до своєї комірчини. Несподівано Раскольников побачив, що у його кімнаті горить світло. Він став прощатися з Разуміхіним. Той, не розуміючи нічого, сказав, що вони разом увійдуть до кімнати. Та Раскольников потиснув йому руку, відповів: знає, що разом увійдуть, але попрощатися треба тут, на сходах. Тоді Разуміхін подумав, що, можливо, Зосимов мав рацію, бо все це дуже скидалося на божевілля. Підійшовши до двері, вони почули голоси. Раскольников відчинив двері настіж і став на порозі як укопаний: у кімнаті на дивані сиділи його мати й сестра. Вони вже півтори години чекали на Раскольникова і розпитували Настасью, яка стояла перед ними і тепер. Настасья розповіла про хворобу Раскольникова, про його сьогоднішню втечу з дому. Побачивши Раскольникова, мати і сестра зараз же кинулися до нього. Але він не рухався, стояв як мертвий, руки не піднімалися йому їх обняти. Вони цілували його, сміялися, плакали. Він ступив крок уперед і впав непритомний. Жінки закричали. Разуміхіи схопив Раскольникова і переніс на диван. Потім спробував заспокоїти Дуню й Пульхерію Олександрівну. Обидві дивилися на нього як на провидіння — вони вже знали від Настасьї, ким був у ці дні Разуміхін для Раскольникова.
Сторінки: 1 [ 2 ] 3 4 5 6 7