Наші духовні провідники (книга в нашому житті)
Я не пам'ятаю своїх перших книг; здається, вони завжди були поруч зі мною. І коли я, ще не вміючи читати, розмальовувала їх сторінки, і коли по декілька разів на день бігала у сусідню дитячу бібліотеку. Я трепетно люблю —книги: нові, що пахнуть друкарською фарбою, старі, зачитані і клеєні-переклеєні, які бережуть тепло долонь своїх читачів. Книги — морська глибина: і. Хто в них пірне аж до дна, Той, хоч і труду мав досить, Дивнії перли виносить, — писав з пошаною Іван Франко. У мене навіть існує власний ритуал знайомства з книгою. Спочатку я беру її в руки, долоні звикають до неї: гладять обкладинку, проходять легким дотиком по сторінках. Я наче чекаю: чи відповість книжка і мені своєю довірою та увагою, чи відверто розкриє мені свої таємниці? Дивно, але іноді серце залишається німим, жодного поруху не відчуваю. «Не моє», — ось підказує мені, і я чесно відкладаю книжку вбік. Та частіше на мій дотик книга відгукується радістю, неначе просить: Візьми мене! Я тобі розповім так багато цікавого! Повір, ми станемо добрими друзями!» Я починаю хвилюватися, щось тремтить у душі, сповненій радісним передчуттям. Нарешті я розгортаю книгу — і поринаю у світ, який вона розкриває переді мною. З цієї самої хвилини мені вже важко зупинитися, обірвати читання, закрити книгу недочитаною. Ясна річ, коли вона велика за обсягом, коли щось треба терміново зробити, я з сумом залишаю читання: тут нічого не вдієш. Тоді, здається, десь у потаємних куточках душі ворушиться несподіваний докір і сором перед книгою, наче обірвав розмову зважним і розумним другом, живою людиною, яка, перейнявшись твоїми турботами, давала тобі найкращу пораду. Так, я інакше не можу сказати про книгу, бо вона — завжди мій справжній друг. Друг, який навчить, підкаже, допоможе розібратися у важких ситуаціях (а як же їх зараз у мене багато). Мій духовний провідник розрадить мене в сумі, розповість мені про життя інших людей, покличе в захоплюючу подорож у інші часи і в інші країни. Хай немає у мого друга рук і ніг, хай не відчуваю я його фізичної сили, але та сила мудрості, духовної величі, якою він ділиться зі мною, не може зрівнятися ні з чим. Тому я переконана, що найбільша сила, яку дають книги, — це той духовний потенціал, котрий стає стрижнем усього життя людини, його роздумів та вчинків. Кажучи коротко, книги творять людину, навчаючи її мудрості й доброти. ...Та, на жаль, я помічаю, що люди читають все менше і менше книжок. Чому? Невже нецікаво? Так, книжку потіснили телеекран і комп'ютер. Так, книга на прилавках інколи несусвітньо дорога. Так, складні економічні умови відвертають увагу потенційних читачів, котрі мають приділяти багато часу здобуванню їжі, далеко не духовної. Але книги чекають. Вони стоять у крамницях, на бібліотечних полицях і смиренно чекають на нас, читачів, своїх друзів. їм є про що нам розповісти, чому навчити. Вони будуть терпляче зберігати свої таємниці, щоб одного разу радісно віддати їх нам. їм вистачить терпіння чекати на цю щасливу мить. А чи вистачить нашого життя...
Хліб і книжка. Вічні дві святині,
Що лежать поважно на столі,
Стверджуючи мудрість дум людини,
Безкінечність щедрості землі.
К. Кулієв