У повісті «Конотопська відьма» письменник дошкульно і надзвичайно дотепно висміює духовне виродження деяких представників козацької старшини в кінці XVIII століття.
Головні герої повісті — сотник Забрьоха та писар Пістряк. Їх об'єднує зневага до людей, самодурство, пияцтво, зажерливість.
Микита Забрьоха сотенство успадкував: «...діди й прадіди Микитові усе були у славному сотенному містечкові Конотопі сотниками». Я думаю, що соромно було б отим дідам-прадідам побачити свого нащадка, який після сну «схопивсь, випозіхався, вичухався... сів на лавці: голова йому нечесана, чуб непідголений, пика невмита, очі заспані, уси розкудовчені, сорочка розхристана...». Але це лише портрет, хоч, звичайно, доволі колоритний.
Якою ж він був людиною? Недолугий Забрьоха мав необмежену владу не тільки над конотопською сотнею, а й над населенням. Він був грубий, нетактовний. Ми сміємося і з писаря, і з сотника, коли читаємо, як вони вели облік козаків з допомогою хворостини, на якій зробили сто карбів (це означало, що в сотні сто козаків). Спочатку писар з цією довгою жердиною ніяк не міг зайти в сотникову світлицю і пропонував «або стіну протяти, або стелю підняти». Щоб внести в хату хворостину, писар переламав її і тоді ніяк не міг дорахуватися одного козака, тому що переламана вона була саме на позначці.
Сотник Забрьоха — розумово відстала людина, дармоїд, чванько. Інтереси його досить обмежені. Він тільки й думає, щоб добре випити, смачно поїсти та вволю поспати. Мова сотника груба, лайлива. Запрошуючи свого приятеля Пістряка, він говорить: «Сідай же, приятелю; якого-бо ти чорта там біля порога маячиш, як той цуцик на вірьовці?» Ще брутальніша його мова з підлеглими односельцями. Усіма справами в козацькій сотні керував Пістряк, якому сотник бездумно підкорявся.
Письменник сатирично висміює і цього пройдисвіта, який у своїх діях значно хитріший і підступніший, ніж сотник. Згадаймо, що саме писар, бажаючи, щоб Забрьоху зняли з посади сотника, радить тому не виконувати наказу полковника вести сотню до Чернігова, а заходитись топити відьом, які, мовляв, вкрали дощ, через що сталася посуха.
Письменник глузує зі своїх героїв, і в повісті ніби вчувається питання: хіба мають такі духовно отупілі люди керувати іншими? «Найпряміше, найблагородніше моє прагнення, — писав Квітка-Основ'яненко, — показати, від чого у нас зло».