Григорій Квітка-Основ'яненко залишив нам багату творчу спадщину. Різноманітний характер його творів. Є в нього і драми, є оповідання з гумористичним характером. Але є особлива сторінка творчості — це повість «Маруся». Вона має сентиментальне забарвлення.
Основою цієї повісті є зворушливе кохання гарної ніжної сільської дівчини та розумного й меткого, хоч і бідного парубка. Це палке, щире кохання дуже ідеалізоване, фінал його занадто трагічний.
Вперше побачивши Василя, Маруся одразу ж полюбила його. Так само і Василь покохав Марусю. Але їм так і не судилося бути разом. Спочатку цьому протистояв Марусин батько. «Як прийде набор, — говорить він Василеві, — то тобі лоба забриють, бо ти сирота. А що тоді буде з Марусею, — ні жінка, ні удова, звісно, як солдаток шанують...» Тут, до речі, Квітка одним з перших серед письменників сказав правдиве та співчутливе слово про долю жінки-солдатки.
Згодом, коли Василь знайшов собі заступника, Марусина смерть стала перешкодою їхньому щастю. Згасла Маруся, як та свічка. Не витримав Василь смерті своєї нареченої. Шукав він захисту від болю в монастирі, але разом з тим «ськав усякої болісті, заморив себе зовсім, а там і вмер. Вмер, щоб на тім світі приєднатися до своєї Марусі».
Автор майстерно змалював картини природи, які допомагають глибше відтворити внутрішній світ і настрої героїв.
Сентиментально-реалістична повість «Маруся» принесла письменникові великий успіх. Читачі казали, що найкращою епітафією йому можуть служити слова: «Він написав «Марусю».