Бібліотека школяра

твій помічник у навчанні


загрузка...

Ідея духовного багатства людини в романі Олеся Гончара «Собор»

Живе не той, хто чадить... Живе — хто іскрить!
Живіть так, молоді, щоб встигли зоставити слід після себе путящий...
О. Гончар. «Собор»

«Собор» — один із перших творів у літературі XX століття з екології в широкому розумінні слова — це і збереження архітектурних пам'яток, і народної пісні, і душі людської — а це чи не найголовніше в житті народу.
Автор торкається найболючіших проблем у сучасному житті, він засуджує цинізм, кар'єризм, байдужість до краси, жорстокість.
У назві роману втілені не тільки поняття споруди — святого храму, але й святого храму душі людської. Червоною ниткою через увесь твір проходить думка про збереження собору душі.
Дія відбувається у селі Зачіплянка, але, як і у великому місті, тут можна зіткнутися з людьми ницими і людьми з душею високого польоту. Саме їхнє відношення до собору, облупленого і в той же час величного, визначає суть кожного. Навіть ніч «...зачаклована видивом собору, заслухана німої музики його округлих, гармонійно поєднаних бань, наростаючих ярусів, його співучих ліній».
Микола Баглай — студент, «...чистий думками і непорочний діями юнак — відчуває, що собор поєднує давноминуле з сучасним, а це значить, що треба берегти витвір предків, бо це і є їхня славна душа. І коли Володь-ка Лобода, людина освічена, винахідлива, заради своєї кар'єри пропонує у соборі влаштувати холодильник, ніхто у Зачіплянці не залишається байдужим.
Вірунька, дружина Івана Баглая, заклопотана чеканням Івана з Індії, куди він поїхав ділитися досвідом у металургійній справі, обурюється неймовірно звісткою про намір Лободи. Звичайна жінка бачить щось духовно високе у присутності цієї споруди, повз яку часто проходила і не звертала уваги. Вона відчуває: не етапе собору, не стане святості душі.
Лобода вночі знімає охоронну таблицю з собору — тепер уже можна і зруйнувати його. Тут уже піднімається уся громада села на захист цієї святині. Навіть знедолена суворим життям стара жінка Шпачиха, зачіплян-ська квартальна, не позбавлена почуття прекрасного: «Забула Шпачиха, коли востаннє й свічку цьому соборові ставила, нав'ючена клунками, ніколи й не гляне вгору, на його верхи, а тут раптом збаламутилась... — При всіх же властях стояв! — галасувала зразкова квартальна.— Чого ж тепер розвалювати? Кому він поперек горла став?» Вона пропонує народному засідателеві: «Справу в суді на руйнителів заведи!» Не сподівався Микола Баглай, що доля собору так стурбує його Зачінлянку, «...собору, який перед цим був ніби в забутті і, здавалось, нікого вже не цікавив... Гадав, що тільки тобі доступна краса цього архітектурного шедевру, а інші до таких речей глухі?»
Учитель Хома Романович найтяжче переживає, бо він же вчив дітей шанувати споруджене. Та й багато хто 3 теперішніх металургів сидів за партою у Хоми Романовича, а сам він за собор «свого часу на Магадані побував». Стояв перед собором, а «очі його, задивлені в собор, пройнялись сльозою».
Не може простити рідному синові Ізот Іванович Лобода не стільки те, що Володька здав його, славетного металурга до будинку престарілих, а що син Володька перетворився на моральну потвору і завдає душевного болю не тільки батькові, а й людям. І коли дізнається Ізот Ло-бода-Нечуйвітер, що син піде на підвищення, самі губи шепочуть: «Не беріть, не беріть, хоча й з мого роду він!.. Бо як візьмете, вій вам не один собор знесе, не одне таке смердюче море збудує, що й ради потім не дасте...» Але величність собору захоплює навіть Володьку: «Але ж красень, стсрвець».
На тлі цих подій розквітає світле кохання Миколи і Єльки, чистої, прекрасної дівчини. У неї собор викликає захоплення, вона ніби відчуває себе його часткою, навіть одягається чисто, коли має пройти біля собору. Микола і Єлька — споріднені душі у ставленні до прекрасного, високого.
Цікавий епізод розмови Миколи зі студентом Геннадієм, який питає, в чому сьогодні, року божого, сенс собору. Процесові старіння підлягає все. Хіба без нього не можеш прожити? Микола відповідає, що мистецтво не старіє: «Можна прожити і без собору, і без пісні, без Рафаеля. Без усього можна, на чому висять охоронні таблиці і на чому їх нема... Але чи залишились би ми тоді в повному розумінні слова людьми? Чи не стали б просто юшкоїдами, пожирачами шашликів? Тяглом історії?»
Ось таким юшкоїдом і ностає перед нами нібито цивілізований, розумний і в той же час ниций, засліплений кар'єризмом Володька. А ще нижче, до тваринного стану опускаються покидьки, які вирішили влаштувати п'яну оргію у соборі. І тут Микола натрапляє на це божевілля і намагається припинити це неподобство. Йому здається, що в собор вдерлися здичавілі пришельці з іншої планети і верещать там по-мавп'ячому, п'яно регочуть, сквернословлять. Фінка хулігана ледь не позбавила його життя. Ці недолюдки заарештовані. Хома Романович кидає у бік поскручуваних: «Оце ті, що без соборів у душі... А він, як той біблійський юнак, що вигнав сквер-нителів з храму». Багато бачив собор на своєму віку. У ньому освячували на гетьмана, катували українських невільників, а у час космонавтики і кібернетики у ньому вже й оргії почали влаштовувати і розмахувати ножем. Але зло завжди карається. Одержали по заслугах негідники. Виходили лікарі Миколу, повернули з того світу.
«Мовчить собор.
Не видно облупленості, іржі на башнях, — ніч скрадає на ньому всі травми часу...
Все він бачить і чує усе».
Собор є ніби індикатором нашої совісті. Життя перемагає, тому що у більшості є святість у душах. Недарма автор вкладає свою думку, ніби духовний заповіт, в уста учителя Хоми Романовича: «Собори душ свої бережіть, друзі... Собори душ!»

загрузка...


по темі:

  • Собор як символ духовної краси людини в однойменному романі Олеся Гончара
  • «Моя душа - це храм чи купа цегли?» (за романом О. Гончара «Собор»)
  • Володька Лобода в наші дні
  • Гуманістичні тенденції в новелах О. Гончара
  • Мої роздуми над творами Олеся Гончара


  • категорія: українська література / твори за творчістю Олеся Гончара / Ідея духовного багатства людини в романі Олеся Гончара «Собор»