Вірш В. Симоненка «Старість» я прочитала декілька разів відразу. Потім довго сиділа приголомшена і ніяк не могла заспокоїтись. Мені раптом здалося, що я на власні очі бачу цього старенького діда, у якого
...Вже лице пожовкло, як солома,
Борознами вкрилося чоло,...
...Сяють очі глибоко спідлоба,
Тільки пух лишивсь на голові...
Як же хотілося мені захистити його від лайки сина і дорікань невістки! Як же поривалася моя душа враз обірвати «образи від усіх» на сміх сусіда! Але поволі на місце розпачу й безсилля у серце прийшла глибока і трепетна шана до цього діда. Я побачила, як його облягла, «мов батька», малеча (згадаймо давно істину: дитячі душі безпомилково відчувають добро у людині!). І от останні рядки вірша являють нам Людину, яка
Все стерпить — докори, сором, лихо —
Лиш би вмерти на землі батьків!
Реквієм цьому дідові став Симоненків вірш «Дід умер». Дійсно: «От і все». Та чи «все»? А сльози роси, якими «плаче жито»? А «всі турботи його, всі надії, жалі», які не вміщуються «в тісну домовину»? Як і у автора, «відчай груди мені розпанахує, рве», тому слідом за Симоненком я, наче заклинання, повторюю:
Я не вірю,
що дід із могили воскресне,
але вірю,
що ні —
він увесь не умре.
Він залишиться у подиху землі, у весняному буянні, у кожній краплинці крові онуків, у їх думах, радощах і муках.
Нам же залишається одне: не заплямувати цей спадок наших дідів — «безіменних, святих, незрівнянно чудесних, гордих дітей землі, вірних дітей труда»...