Художнє осмислення загальнолюдських цінностей у романі Івана Багряного «Тигролови»
Народу мій! Нездужий краю мій!
Коли позбудешся тавра століть неволі?
Я чую спів... Я чую спів рабів...
Я чую, як під гамір тисяч молотків
У риштуванні весь, спинаєшся до сонця!
І. Багряний
Тільки той, хто не байдужий; тільки той, хто ладен на весь світ кричати про нечуване лихо, що навалилося на Україну, може стати поруч із Іваном Багряним. Цю думку підтверджує Ю. Шерех (Шевельов): «Багряний людина, чиє життя і творчість, - одне уперте й героїчне, велике ні: ні русифікації, ні - цензурі, ні - безправ'ю, ні - нелюдяності і тисячі менших ні, пронесені й стверджені крізь тортури й фронти, крізь подвиг праці й працю подвигу». Тільки самовідданий, до кінця вірний своєму письменницькому обов'язку, тільки такий творець міг за 14 днів написати вражаючий пригодницький роман «Тигролови» (перша назва «Звіролови»). На літературному конкурсі у Львові розділив перше місце з повістю Т. Осьмачки «Старший боярин».
Талановитий майстер пригодницького роману відразу захоплює нас, постійно ставлячи питання, а що далі? Та й початок твору це його кульмінація: здійснює втечу арештант Григорій Многогрішний, за яким пильно слідкує сам начальник етапу, з велетенського двоокого циклопа, ешелону смерті. Доля рятує його, шість днів, долаючи нелюдськими зусиллями кілометри тайги, нарешті знаходить Григорій прихисток, душевну рівновагу, тепло у родині українців Сірків. Григорій захоплений красою далекосхідної природи, яку з майстерністю витонченого художника малює автор. Григорій кинув виклик природній стихії, прагнучи зберегти себе, свою людську гідність, яку хотіли розтоптати новітні кати: «Фантастична, дивовижна панорама. Могутня у своїй красі й... страшна. Його ніколи не перейти і не подужати, не випливти з цього жахливого океану.» Такі думки підбурили все ж Григорія йти, шукати житло - і він його знайшов. Життєві колізії людей переплітаються із рослинним і тваринним світом: зацькований ізюбр, горда, витривала тварина, навіть у передсмертній агонії має вигляд непереможний. Але найзмістовнішим у романі є образ тигра, який набуває алегоричного звучання, як і назва твору. На перших сторінках з'являється згадка про нього як «найдивоглядніший і найфантастичніший аксесуар» тайги, її символ. «Страшне божество, смугасте шкірою, а ще смугастіше репутацією» захоплює легковажних шукачів пригод, що знаходяться у цьому найкомфорта-більнішому експресі. Але ж цим же експресом, але на інше полювання їде майор ОГПУ-НКВД Медвин. Характеризуючи цю людину, Іван Багряний застерігає, що він, Медвин, страшний настільки, що і у тигрів би «стало волосся дуба». Автор боляче вражений: в умовах тоталітарного режиму людина полює на людину. Автор поглиблює цю думку розповіддю Сірків, як «хохли тигрів живцем ловлять»; Нас, читачів, цікавить питання, що змусило українців, споконвіку хліборобів, оселитися на Далекому Сході? Втеча-порятунок. У тайзі для людини-втікача небезпека від людей найменша, поки там не з'явився майор-людолов. Медвин - це символ системи, що несе зло, порушує споконвічні моральні закони тайги, руйнує усталені норми людського співіснування. Та справедлива куля Григорія вкорочує життя енкаведистові-людолову, цей його вчинок-розплата за несправедливе ув'язнення як «страшного державного злочинця». Григорій не бачить за собою будь-якого злочину. Потрапивши у сім'ю Сірків, яка прийняла його як рідного сина, юнак, коли отямився від марення, з усією прямотою говорить: «... що б не подумали, як би ви не думали, я хочу лише сказати... що я чесна людина». Головний герой твору Григорій Многогрішний сильна і мужня особистість, життєве кредо якої «Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи». Його втеча - це виклик усій системі, яка намагалася перетворити людину на безсловесного, розтоптаного й знищеного морально й фізично раба. Письменник послідовно стверджує думку, що за будь-яких обставин людина повинна залиїлатись людиною, вірити в себе, у перемогу добра над злом.
Як і Григорій, Сірки - гордого, козацького роду, працьовиті, витривалі, сміливі, чесні. їхня любов до Вітчизни не галаслива, не показна, захована глибоко в серці. У пошуках кращого життя доля закинула їх аж у Приамур'я, вони знайшли тут другу нову Україну, щасливішу.
Але сум за рідним краєм не покидав переселенців. Синьоволошкову, дзвінкоголосу, чебрецеву навіки зберегли вони у своєму серці. Тому і традиції, і звичаї, і обряди, і пісні рідного краю зберегли українці. Для них любити Україну, землю своїх батьків, - як дихати, а дихати має право кожна людина. А тому Сірко говорить хворому Григорієві: «Ти тут вдома. Зрозумів?»
Але ж сталінська система поставила собі за мету знищити людське в людині, посягнула на найсвятіше - на її життя. Два полярні експреси нестримно наближаються один до одного. В одному - смертники, сотні невинно засуджених людей. А у іншому - їде «цвіт робітничо-селянської імперії». Вони однаково сприймають тигрів, омулів, женьшень, і сірі шеренги каторжників. Та ось перед нами з'являється ще один експрес, який «возіт дрова і лєс». Цей ешелон, з гіркою іронією зауважує автор, є втіленням «заключітельной фази построєнія соціалізме в адной стране». Обмануті контрактовики й завербовані, розкуркулені й «шкідники» кожен тліє серцем за свою гірку долю: «Уся! Уся Вітчизна ось так - на колесах позагеттю, розчавлена, розшматована, знеособлена, в корості, в бруді... розпачі! Голодна!., безвихідна!., безперспективна!..» На зупинці цей ешелон зустрічається ще з двома етапами - божевільний час переселення.
Проте «сміливі завжди мають щастя», як Григорій Многогрішний, що не скорився жахливим обставинам, а «стрибнув у певну смерть, але не здався».
Саме з цим героєм І. Багряний пов'язує свої погляди на майбутнє України. Україна повинна стати вільною, незалежною державою, повинна відродитися до нового життя - так думав письменник, коли писав роман. І його надії, мрії здійснюються зараз.