Легендарний образ жінки-полонянки в думі «Маруся Богуславка»
Як засвідчують історичні документи, втікати з неволі могли переважно чоловіки. Українські жінки, котрі потрапляли до полону, могли звільнитися з ненависного рабства тільки під час козацьких походів чи в результаті викупу, а це траплялося вкрай рідко. Доля українських бранок була не менш трагічною, аніж у чоловіків. Більшість із них працювали на виснажливих роботах у маєтках феодалів Туреччи¬ни та Кримського ханства. Наймолодші та найвродливіші потрапляли до гаремів багатих вельмож та султанів.
До наших часів збереглося багато документів, що розповідають про життя бранок і бранців у полоні. Проте серед тих документальних свідчень не знайдеться жодно¬го, яке розповідало б про долю української жінки, котра в полоні стала дружиною вельможі. Про її почуття, думки, мрії можна тільки здогадуватися:
Чого я тут? Ще й кажуть: Богу слава,
що я жива, що в мене муж паша.
А я — Маруся. Я — із Богуслава.
У мене є непродана душа.
Так відтворила душевні переживання і роздуми українки-полонянки поетеса Ліна Костенко у вірші «Чадра Марусі Богуславки».
Полонянки тужили за рідною землею, нерідко, ризикуючи власним життям, прагнули помститися своїм поневолювачам. Про долю однієї з них і розповідає дума «Маруся Богуславка».
У кам'яній темниці «на Чорному морі» ось уже тридцять літ перебувало сімсот
«бідних невольників». Маруся Богуславка допомогла невільникам залишити ненависне рабство, однак цей факт не став центральним у творі. Для творця думи
важливішим було показати страждання і тугу за вітчизною української жінки, яка, потрапивши у полон, згодом стала дружиною вельможі.
Про походження Марусі в думі сказано небагато. Жила вона колись у місті Богуславі в сім'ї священика. Мабуть, ще дівчиною потрапила у полон, де й стала дружиною «пана турецького» (очевидно, турецького паші), який довіряє їй в усьому. Історичні джерела свідчать, що зовнішня та душевна краса українських жінок, тонкий розум і почуття власної гідності сприяли тому, що вони навіть у неволі мали високе становище. І Маруся Богуславка — не виняток. Але навіть за умов рабського існування чи звички жити у «розкоші турецькій» жінки не втрачали любові до отчого краю, до свого народу. Прийнявши «віру бусурменську», Маруся Богуславка все-таки пам'ятає «нашу землю християнську», її любов до рідної землі засвідчує епітет «наша». Прагнучи допомогти братам-християнам, жінка зважується на ризикований крок і звільняє їх з неволі у великий для православних день — на Великдень. Прощаючись із бранцями, Передає вісточку про себе батькові й неньці:
Тільки города Богуслава не минайте!..
До батька до мого й матері прибувайте
І батьку моєму та матері То знать давайте: Нехай буде батько і мати Та ще добре дбати. То статків-маєтків не збувають, Великих скарбів не збирають, Моєї голови
З тяжкої неволі не визволяють...
Відчуваючи, що її батьки нічого не пошкодують заради викупу, Маруся Богуславка пояснює причину своєї відмови від повернення додому: «Бо вже я потурчи¬лась, Побусурменилась». Незважаючи на таке зізнання, героїня думи не викликає зневаги чи осуду. У ній живе невгасима любов до рідного народу, вітчизни, про що з глибоким ліризмом розповідає дума, викликаючи щире співчуття до українки-полонянки.
Кінцівка думи — це щиросердна молитва за всіх невільників, прохання, звернене до Бога, про їх щасливе повернення:
Із тяжкої неволі,
Гей, на тихі води
На ясні зорі,
На край веселий,
У мир хрещений!
Відображаючи високі патріотичні почуття українців, їхню глибоку віру у визволення від турецьких набігів, дума «Маруся Богуславка» ось уже протягом кількох століть відіграє велику виховну роль. Недарма про «дівку — бранку, Марусю попівну Богуславку» написано драми («Маруся Богуславка» Михайла Старицького, «Ясні зорі» Бориса Грінченка), інші твори.