Війна
Війна... Написала це слово і вжахнулася. Це — обірвані мрії про майбутню професію, сподівання на довге й щасливе життя. Це — останній потиск руки, останній поцілунок, останній погляд найближчої, найдорожчої людини... Війна обірвала мирне життя нашого народу. Затьмарила сонячне небо димом пожеж, стала нестерпним болем від чорних похоронок, що тисячами приходили щодня. Скільки крові пролито! Скільки сліз виплакано!
Кованими чобітьми* гусеницями танків нівечили людські тіла й душі чужинські орди. І здавалося, що не буде кінця цьому жаху, цим мукам, «де згарищем сіл і руїнами міст грабіжницький шлях свій позначив фашист». Але на бій піднявся народ-титан, який відчув величезну відповідальність перед людством. Згадаймо героїв роману О. Гончара «Людина і зброя». Планетарне мислення надавало їм сили й завзяття. «Така мала у нас планета і таке, по суті, мале на ній людство. Чи може воно коли-небудь об'єднатися для мирної праці, від цього, власне, залежить усе...»
Які б жахливі плани не виношували фашисти, зло було покаране. Сім мільйонів українців віддали свої життя за свободу й незалежність країни. Хіба про це можна забути? У кожній родині зберігаються вицвілі від часу фотографії, пожовклі листи, надіслані з фронту, похоронки на тих, хто ціною власного життя рятував життя мільйонам.
Людство повинно пам'ятати тих, хто захистив майбутні покоління. Обеліски, пам'ятники, братські могили, вулиці, площі названі на честь безсмертних. Вдячні нащадки пишуть золотом «Книгу Пам'яті» — священну книгу минулого, яка має навчати і сучасне, і майбутні покоління. Кожен із тих, хто записаний там, міг сказати Україні:
Я віддав свою кров,
Свою силу і ніжність до краплі,
Щоб з пожару ти встала,
Тополею в небо зросла.